ЗСУ, волонтери і прості люди — кожен нині намагається дбати про ближніх, навіть у надскладних ситуаціях. Пропонуємо кілька історій, які дають підстави пишатися нашим народом.
ХОВАЛИ МАЙНО ЛЮДЕЙ ВІД ОКУПАНТІВ
...Селище Забуччя на Київщині. Після перших авіаударів місцеві стали масово покидати цей населений пункт. Уже наступного дня рашисти пересувалися тут на танках. Люди полишали свої оселі поспіхом.
“Я помітила, як троє місцевих чоловіків ходять від хати до хати, — розповідає Оксана Мазорчук, місцева мешканка. — Спочатку подумала: невже мародерять? Та потім дізналася, що насправді вони ховали від орків майно людей, які виїхали. Дещо закопували на ділянках, дещо маскували під завалами...”
Ці чоловіки також телефонували господарям покинутих будинків і просили дозволу взяти продукти й різні побутові речі для тих, хто залишився. А потім розносили все під обстрілами, ризикуючи наразитися на кулю...
“Саме завдяки цим мужнім чоловікам у багатьох людей, що залишилися, з’явилися газові балони, плити і харчі, — каже пані Оксана. — А також чимало майна було врятовано від мародерства орків”.
“МЕНІ НЕ ТРЕБА КРАДЕНОГО”
Галина Ракицька — вчителька з містечка Нова Богданівка на Київщині. 4 квітня, коли орки були недалеко, разом із сім’єю виїхала з дому, взявши лише найнеобхідніше.
“Тоді зовсім забула про ноутбук, де зберігаю всі напрацювання, без яких я мов без рук, — каже жінка. — А ще там були фотографії випускників...”
Комп’ютер учительки забрав котрийсь із окупантів і заховав у тягачі для гармат. Вочевидь, згодом планував вивезти до росії. Проте доля склалася інакше: коли ЗСУ проганяли орків, ті покинули поламаний тягач десь на Сумщині. Там ноутбук і знайшов місцевий житель.
“На пристрої був встановлений додаток Viber, завдяки йому я знайшов власницю ноутбука, — згадує пан Віктор. — Мені не треба краденого. Окупанти і так накоїли багато зла”.
“Ноутбук передали цілий і неушкоджений, — каже Галина Ракицька. — До речі, разом із ним повернули й крадений орками планшет мого чоловіка, який був у тій же сумці...”
“ПРОСТО МОЛІТЬСЯ, ЩОБ МИ ДОЇХАЛИ”
24 лютого Ірина Кондратюк вирушила з Києва до Ірпеня: сподівалася перебути там із подругою ракетні обстріли столиці. Але, коли в їхній двір упав снаряд, зрозуміла: пора втікати і звідси.
Після того як окупанти пошкодили залізничні колії, евакуюватися можна було лише через міст у напрямку селища Ро-манівка. Відстань туди — зо три кілометри.
“Ми йшли пішки, а довкола не вщухали вибухи й автоматні черги, — каже жінка. — Коли пройшли близько кілометра, біля нас різко загальмувала машина. Водій відчинив двері й крикнув, щоб швидко сідали”.
Коли пройшли близько кілометра, біля нас різко загальмувала машина. Водій відчинив двері й крикнув, щоб швидко сідали.
Іван (так звали чоловіка) вже вивіз свою сім’ю і повернувся підбирати всіх, хто не мав власного транспорту. В звичайний легковик набилося багато людей, але ніхто не скаржився...
“Ми стали вже восьмою групою, яку Іван таким чином довіз до моста і насправді врятував! Дуже добре пам’ятаю, як він мовив: “Нічого не кажіть, а моліться, щоб ми доїхали”. І ми молилися, бо знали — кожної секунди в машину може щось прилетіти”.
Ірині досі не відомо, як склалася доля того чоловіка. Адже опісля він знову повернувся до Ірпеня: рятувати абсолютно незнайомих йому людей, наражаючи себе на небезпеку...
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, коли Україна стане членом ЄС
