125-ліття з дня народження головної “квітникарки” українського живопису відзначатимуть узимку. Наразі ж — 10 червня — виповнюється 64 роки, як художниці не стало. Катерина Білокур прожила відносно коротке життя, залишивши по собі дивовижні картини, що розповідають про неймовірне багатство внутрішнього світу їх авторки.
— Творча спадщина Катерини Білокур нараховує трохи більше як 120 творів, — розповідає Олена Шевчук, науковиця Національного музею декоративного мистецтва України, де зберігається одна з найбільших колекцій робіт мисткині. — На кожну з них йшло чимало часу. Якщо мова про маленькі картини, то художниця могла намалювати не більше двох на рік, а якщо про великі — одну на декілька років. Цікаво, що користувалася вона саморобними пензлями. Виготовляла ж їх із шерсті... котів. (Усміхається).
— Її візитівка — зображення квітів. А чи малювала Катерина Білокур в інших жанрах?
— Так. Натюрморти, пейзажі, портрети. Причому як живописні, так і графічні. Однак “фішкою” справді були квіти, які художниця обожнювала. Навіть казала, що вони, як люди, мають очі й душу. Тому старалась ніколи не зривати. До речі, на деяких роботах можна нарахувати понад сорок різновидів квітів. Мистецтвознавці навіть жартують, що за картинами Катерини Білокур можна вивчати ботаніку.
На її сільському обійсті росли півонії, мальви, півники, кручені паничі, бузок, тюльпани, троянди. (Власне найчастіше зображала саме їх). А коли чогось не було, художниця шукала десь поблизу і не тільки. Скажімо, відомо, що одного разу вона малювала певну квіткову композицію і бачила в ній серед іншого конвалії. Проте їх якраз ніде в селі не виявилося. Тому жінка пройшла пішки 30 кілометрів у місцину, де вони росли. Уявіть собі!
— Вона ж була самоуком? Тобто ніде не вчилася малювати...
— Так. Зробила дві спроби здобути освіту. Спочатку намагалася вступити у Миргородський художньо-керамічний технікум, а потім була ще одна спроба — до Київського театрального технікуму. Обидва рази Катерину Білокур спіткала невдача. Її не прийняли, бо не мала обов’язкової семирічної освіти. Річ у тім, що батьки художниці свого часу вирішили, що дівчині не обов’язково ходити до школи. Вони ж усіляко забороняли їй малювати.
До речі, у театральний Катерина Білокур вступала не даремно. Вона хотіла робити художні декорації до вистав. Уже мала такий досвід у сільському драмгуртку, який організував у старому млині один із родичів. Тоді ж спробувала себе й на сцені. За спогадами сучасників, грала дуже добре. Причому ролі не молодих дівчат, а стареньких жіночок. (Усміхається). Хоча сама була молодою і дійсно красивою.
— Кажуть, перша виставка Катерини Білокур відбулася, коли їй було вже сорок років?
— Це правда. І передувала тій виставці цікава історія. Куди тільки не зверталася Катерина Білокур — і в районні організації, і в обласні, щоб їй допомогли, але... Тоді написала листа в Київ — до оперної співачки Оксани Петрусенко, яку випадково почула по радіо. До листа доклала клаптик полотна, на якому намалювала кетяг калини (саме про неї співала народна артистка).
І що ви думаєте: зірка відреагувала. Звернулася до столичного Будинку народної творчості, звідти зателефонували до колег із Полтави. Ті відрядили у село Богданівка, де жила Катерина Білокур, свого представника. Той високо оцінив її творчість та відібрав одинадцять робіт. Після того відбулася виставка в обласному центрі, а згодом — у Києві. Ось тоді до художниці прийшло визнання.
— Як відомо, потім картини мисткині виставляли навіть у Парижі. Біографи часто згадують, що їх хвалив Пікассо. Це — міф чи факт?
— Звісно, це легенда. Тобто хочеш вір, а хочеш — не вір. (Усміхається). Її ноги ростуть від Миколи Глущенка (український художник-емігрант, що жив у Франції, знався з місцевою богемою та співпрацював зі спецслужбами СРСР. — Авт.). Начебто він був у свиті Пікассо, який відвідував ту виставку й, побачивши роботи українки, зронив фразу: “Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б говорити про неї цілий світ...” Та як би там не було, Катерина Білокур заслуговує на такі гарні слова.
— Не можу не спитати, як склалось приватне життя мисткині?
— Вона не мала сім’ї. Свого часу до неї сваталися — і не один раз. Проте кожного із потенційних чоловіків Катерина Білокур запитувала: чи дозволиш ти мені малювати? Мовляв, це мій хист і я не зможу без того жити. Щоразу відповідь була “ні”... У неї була одна мета — стати художницею — та свій шлях, з якого не могла звернути. І, по суті, вона була на тому шляху самотня. Звісно, це дуже важко. Хтозна, звідкіля ця сільська жінка черпала сили. Погодьтесь, для того треба мати дуже сильний характер.
