Коли після шквального обстрілу побратими знайшли тіла воїнів, батько Олег обіймав сина Микиту. Вони були воїнами 206-го батальйону 241-ї бригади Сил територіальної оборони. Разом служили — і разом загинули за свободу кожного українця.
Солдат Олег та старший солдат Микита Хомюки — кияни. Олег за освітою — будівельник. “Мій брат усе життя займався будівництвом. Був універсальний майстер — умів будувати, робити ремонт, класти плитку, — розповідає Юрій Самсон, брат та дядько загиблих. — Вже потім на фронті Олег зі своєю кмітливістю, досвідом будівельника був дуже корисний при будівництві фортифікаційних споруд. Його вміння зберегли життя не одному воїну”.
Саме завдяки своїй роботі Олег зустрів майбутню дружину. Якось він поїхав працювати на будівництво в Чернігівську область. Одного вечора після роботи вирішив прогулятись. Тоді й познайомився з Юлією. Через кілька років вони одружилися, а через рік народився Микита. Пізніше — син Максим, а потім — донька Анастасія.
Микита Хомюк був автослюсарем, дуже добре знався на машинах. Працював на СТО. Але перед повномасштабним вторгненням залишив свою роботу та разом із батьком працював на будівництві.
Микита ніколи не служив у війську, його батько Олег — ще в радянській армії. “У перші дні повномасштабної війни Олег зателефонував мені та сказав, що вони із сином твердо вирішили боронити Україну, — продовжує Юрій. — Разом пішли до однієї з військових частин у Києві, їх прийняли до 206-го окремого батальйону територіальної оборони”.
Спочатку Олег та Микита тримали оборону неподалік Києва, у напрямку Ірпеня. Обидва були стрільцями — основною піхотою. Пізніше до них приєднався Юрій. Разом вони брали участь у звільненні Київщини.
“Опісля нас відправили на Миколаївщину, — веде далі Юрій. — Із середини квітня до серпня ми служили в одному підрозділі, рухалися разом в напрямку Херсону. З липня я вже був командиром брата та племінника. А в серпні мене перевели в іншу частину. Олег та Микита залишалися якийсь час на Херсонщині, а потім їх перевели на Харківщину, під Куп’янськ. Микита вирішив стати розвідником, проходив курси на місці. Близько місяця він був у розвідвзводі, але потім вирішив повернутися до батька. На початку цього року вони вже перебували під Бахмутом”.
За словами Юрія, Микита ззовні був дуже схожий на маму, а от характером — на батька.
“На фронті я ще більше помітив, як вони схожі один на одного — характерами, поведінкою, — розповідає чоловік. — Обоє були спокійні та дуже відповідальні. Якщо брались за якусь справу, то мали її довести до кінця. Ніколи не відмовлялись від виконання наказів чи обов’язків.
Микита завжди був готовий віддати останнє іншим — навіть власні медичні засоби. Як командира та дядька, мене це турбувало, адже на фронті ти нікому не повинен давати свій турнікет, яким зупиняється кровотеча, бо якщо щось трапиться, то ти передусім маєш допомогти собі. Але така жертовність вражала. Я дуже пишався ним тоді й пишаюся досі”.
“Микита, незважаючи на свій юний вік, був серйозним і відповідальним, — додає побратим героїв з позивним “Федорович”. — Оскільки Олег був старшим за інших військовослужбовців, то для молодих хлопців він був, як батько. Вмів дати пораду щодо побуту — наприклад, як правильно зібрати речі в дорогу, як чистити зброю.
Я також зауважив, що на фронті Микита не отримував особливої опіки від свого батька. Олег ставився до сина, як до всіх інших військових. Ніколи не виділяв Микиту з-поміж інших. Обидва були чудовими воїнами”.
Востаннє Юрій спілкувався з рідними за декілька днів до їхньої загибелі. Він надіслав їм натільні грілки, про які вони його просили. Микита забрав їх у Слов’янську.
“Опісля подзвонив мені, сказав, що в них усе чудово. Він був спокійним і мав рівний настрій, як завжди, — запевняє Юрій. — На останньому фото, яке надіслав Олег, вони з побратимами ведуть російського солдата, якого взяли в полон. Це сталося за 5 — 7 днів до їхньої загибелі”.
НІЧ НЕСКІНЧЕННОГО ЖАХУ
...Тієї жахливої ночі Олег, Микита та їхній командир перебували на спостережному пункті біля дороги, яка веде з Бахмута до Слов’янська.
“Приблизно о пів на першу ночі ворожі війська розпочали масований обстріл наших позицій, який тривав до 3.00, — відтворює подробиці побратим. — Це було дві з половиною години нескінченного жаху: летіли міни, артилерійські снаряди, працювали два танки...
Незважаючи на обстріл, наші військові не відступили. Вони були на своїй позиції до останнього та виконували завдання. За це заплатили величезну ціну...”
“О 3-й ночі вже ні Олег, ні Микита не відповідали по рації, — додає Юрій. — Коли їх обох знайшли, Олег лежав так, наче намагався накрити собою Микиту. Він обіймав свого сина.
Олег і Микита зазнали численних осколкових уражень. Думаю, що поруч упав снаряд танка або міна. Їхні тіла — пересічені. Олега я упізнав одразу, а Микиту — переважно по татуюваннях. У нього їх було три: кинджал, риска кардіограми і мультиплікаційний робот Бендер...”.
За словами Юрія, після війни Олег планував оселитися за містом, десь у сільській місцевості. “Там хотів побудувати власний будинок, щоб бути ближче до природи, у тихій місцині, — ділиться планами героїв Юрій. — А Микита планував після перемоги багато подорожувати. Мріяв побувати на всіх континентах світу. На фронті він не витрачав грошове забезпечення, а відкладав на мандрівки. Навіть отримав позивний “Турист”, бо часто говорив про подорожі.
Вони обоє вірили у перемогу, як і ми всі. Ми знали й знаємо, що мусимо перемогти. Та це величезна втрата для нашої сім’ї — трагедія, яку нічим не можна компенсувати. І це величезна втрата для Збройних сил України, оскільки воїни, як Олег і Микита, є хребтом нашої армії”.
