Ігор Льода-Якимишин родом зі Львова. Заснував у Польщі логістичну компанію, займався реставрацією вікон і дверей в Італії. Після початку повномасштабного вторгнення возив гуманітарну допомогу до кордону, а звідти забирав українських біженців, що рятувались від війни. У березні 2022-го повернувся на Батьківщину.
“Живучи в Італії, брат завжди брав участь в акціях та мітингах на підтримку України. Як почалася велика війна, сказав, що не може більше залишатись на чужині, бо рідна країна опинилась у вогні. Та й тут — дві його донечки”, — розповідає сестра воїна Ірина. Декілька разів він приходив до військкомату, але 57-річного чоловіка відправляли додому. Зрештою дані наполегливого львів’янина таки внесли в базу, а у вересні викликали у ТЦК та СП.
Перед мобілізацією Ігор вирішив взяти подвійне прізвище — не лише батька, але й діда. “У 1944 році мого діда мобілізували до радянської армії, але він утік, — каже Ігор. — Тоді його заслали на Колиму, через два роки випустили. На дорогу додому він витратив пів року. Дідусь був підприємливим, тож розпочав у рідному селі власну справу, але на нього донесли. Вдруге його заслали до Архангельська й амністували аж після смерті Сталіна”.
...Дізнавшись про мобілізацію дядька, його 31-річний племінник Олексій, який у перший день великої війни став до лав ЗСУ, зауважив, що, мовляв, у такому віці буде дуже важко служити. “Ми прибули на Хмельниччину, куди приїжджали представники різних частин, аби відібрати бійців, — згадує Ігор. — Мене “відбраковували” через вік та численні травми (зокрема хребта), яких зазнав, займаючись бойовими видами спорту. Але все ж потрапив до 110-ї ОМБр і став піхотинцем”.
Відтоді разом із побратимами Ігор Льода-Якимишин брав участь в обороні Авдіївки. По позиціях бійців ворог весь час гатив з мінометів, гранатометів, танків. “Зранку 17 жовтня 2022-го було тепло, безхмарно й тихо, — пригадує воїн із позивним “Батя”. — Раптом прилетіла 120-міліметрова міна... Побачив, як відлітає моя нога, впав у калюжу своєї крові. Кричучи, став повзти до своїх, залишаючи криваву дорогу”.
Старший групи наклав пораненому турнікет. Через дві години Ігоря поклали на ноші, до точки евакуації було недалеко, але під вогнем його несли доволі довго.
У медеваку воїн просив уколоти знеболювальне, але зробити це не було змоги, бо машина виїжджала під обстрілами. Заїхавши в ярок, медичка зрізала з пораненого весь одяг, оглянула, тоді зробила ін’єкцію. Першу операцію на нозі провели в Покровську, після чого перевезли до Петропавлівки, там обробили рану й продовжили боротись за життя бійця.
“Двічі на день брат присилав плюсики, аби я знала, що він живий, — ділиться сестра Ірина. — Раптом зник на два дні. Ми з його доньками дуже переживали”. Тож, почувши в телефоні голос Ігоря, сестра вигукнула: “О Боже, ти живий!” Спитала, чи цілий, а дізнавшись, що втратив ногу, запевнила: “Нічого страшного, разом впораємось”.
У лікарні Дніпра воїну провели друге оперативне втручання, далі — реанімація й транспортування до столиці. Увесь час поранений перебував під крапельницями. “Згодом мене перевели до рідного Львова, — каже Ігор Льода-Якимишин. — У військовому госпіталі провели чотири операції поспіль, встановили ВАК-систему, бо в рану потрапила інфекція і почався процес гноїння”.
Тоді сестра вперше побачила свого брата після поранення: “Він був жовто-зелений, худий, знесилений. Але повторював свою улюблену фразу: “Все нормально, завтра буде краще!” Цей оптимізм неабияк допоміг Ігорю, як і підтримка доньок, які його дуже люблять”. Згодом боєць проходив реабілітацію у Трускавці. Раптом почала відмовляти ліва рука, завдяки масажам і фізпроцедурам медики відновили її функціональність.
Взимку 2023 року Ігоря Льоду-Якимишина запросили до США. Тамтешні фахівці виготовили для нього протез. Воїн каже: навчився ходити одразу, але нога ще дуже довго боліла, тож доводилось користуватись милицями. З часом нога “схудла”, тож львівські спеціалісти підігнали куксоприймач, а за державною програмою воїн отримав ще два протези — для ходьби й відвідування душу.
Після проходження ВЛК Ігор Льода-Якимишин отримав групу інвалідності, його списали зі служби. “Поїхав до побратимів на Донеччину, — розказує. — Пригнав їм свою машину, ще привіз 500 кровоспинних систем і п’ять тепловізорів”.
Попри те, що 59-річний Ігор Льода-Якимишин досі проходить реабілітацію, він активно волонтерить, зайнявся 3D-друком необхідних для ведення бойових дій деталей. Недавно написав бізнес-план і отримав грант на 300 тисяч гривень. “Домовився з чеською фірмою про купівлю 3D-принтера, аби в подальшому друкувати гільзи для культеприймачів, — каже Ігор. — Щоб навчитись цієї справи й допомагати хлопцям і дівчатам, які зазнали ампутацій, поїду в США”.
Ігоря завжди підтримують його доньки — 35-річна Марта й 28-річна Ольга. “Вони дуже цінують те, як батько тримається за життя, ще й намагається робити все можливе, аби допомагати війську”, — зауважує сестра Ірина.
