47-річна фельдшерка організувала гуманітарний аптечний пункт, безплатно роздавала людям медикаменти та опікувалась важкопораненими.
“Про початок вторгнення я дізналася вранці 24 лютого від подруги з Америки, яка подзвонила мені, — згадує Людмила Скакалова, старша фельдшерка Вишгородської станції екстреної медичної допомоги Київського обласного центру екстреної медичної допомоги медицини катастроф. — Трохи пізніше почула вибухи у Гостомелі. Але у Бучі ще було тихо, і я вирішила йти на роботу.
Наступного ранку у наше місто надійшли перші поранені українські воїни, яким ми з колегами надавали допомогу. Оскільки у нашому приміщенні не було бомбосховища, нас евакуювали до міської лікарні. До початку березня, попри вибухи, ми ще виїжджали на виклики. Пізніше нас об’єднали із “первинкою” та перевели до місцевої гімназії. Там ми перебували до 11 березня. Але бойові дії посилювались, і керівництво прийняло рішення, що працівники екстреної медичної допомоги мають бути евакуйовані. Мої колеги зібрали все, що мали, і поїхали з Бучі разом з хворими. Я вирішила залишитися, бо тут була моя родина. Аж до деокупації я жила в лікарні. Сина вдалось вивезти у безпечне місце, тому серце заспокоїлось”.
А потім були довгі та страшні дні окупації. Фельдшерка згадує, як одного разу до закладу зайшли російські солдати.
“Я була вдягнена у червону медичну форму, вони дуже страшно глянули на мене, але нічого не зробили. Тоді я зрозуміла, що треба ходити у цивільному. Потім ще раз прийшли буряти, які потрощили все майно. Я в цей час ховалася”, — розповідає далі жінка.
У лікарні фельдшерці допомагали мама та її колега. “Ми варили їсти для пацієнтів і тих, хто знайшов у нас прихисток, організували гуманітарний центр, роздавали місцевим медикаменти, памперси, дитяче харчування, — каже пані Людмила. — Не завжди всього вистачало. Ми намагались забезпечити хоча б онкохворих, діабетиків, новонароджених. Крім того, я приймала пацієнтів, інколи їх могло бути і 50 осіб за день”.
Людмила Скакалова пригадує, як 13 березня невідомий чоловік привіз до закладу на тачці першу поранену цивільну — місцеву жительку Ольгу.
“Два дні вона пролежала на вулиці. Спочатку було важко зрозуміти, що сталося з жінкою. Вона нічого не могла згадати, скаржилась на високий тиск і температуру, біль у нирках, не відчувала кінцівок, у неї було переохолодження, — згадує жінка. — Я надала їй першу допомогу. Через два дні “зеленим коридором” пацієнтку доправили у Київ. Там встановили, що ворожа куля застрягла в серці, але не зачепила життєво важливих судин. Оля лікувалась тривалий час у Німеччині, вона жива, але поки що не може ходити”.
Фельдшерка каже, що недавно зустріла у місті жінку, якій допомогла під час окупації. Ірина дякувала за порятунок. “Вона мала осколкові поранення, вибуховою хвилею їй зламало руку. Рани загноїлися. Я лікувала її антибіотиками. На щастя, все минулося”, — розповідає пані Людмила.
Міська рада Бучі подала кандидатуру фельдшерки на нагородження орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Нагорода стала для неї сюрпризом. “Це не лише моя заслуга, в ній — частинка кожного бучанця, — зауважує співрозмовниця. — Та головне для мене — що всі мої пацієнти вижили”.
