Ігор Свистун родом із Петраківки, що на Черкащині. Його батько був музикантом і ковалем, але рано пішов із життя. Тож двох синів і доньку виховувала мати — вчителька української мови та літератури. Найменший Ігор змалечку захоплювався малюванням, навчався у спеціалізованій школі села Шевченкове, де провів дитячі роки Кобзар. Далі — в Черкаському художньо-технічному коледжі та Львівській академії мистецтв. Працював за фахом. Напередодні Революції Гідності познайомився з громадською активісткою Христиною. Їхнє кохання зародилось на Майдані.
“Від початку повномасштабного вторгнення разом з дружиною й однодумцями ми перевозили гуманітарну допомогу з-за кордону й доправляли цивільним та військовим. Я шив підсумки воїнам для планшетів, виставляв свої картини на аукціони — всі гроші йшли на потреби ЗСУ”, — каже Ігор Свистун. Влітку минулого року він приєднався до лав 214-го окремого спеціального батальйону OPFOR, став піхотинцем, брав участь у боях на Курахівському напрямку (Донеччина).
В середині жовтня солдат Свистун, який взяв собі позивний “Вій”, разом із двома побратимами вийшов на завдання. “Наша позиція була крайня, далі — кацапи. Спершу було відносно спокійно, хоч постійно дзижчали ворожі безпілотники, та й їхня артилерія долітала. Із “Бабияги” (дрон) нам скинули три літри води, ми економили, бо не знали, скільки там залишатимемось. У бліндажі весь час шаруділи пацюки, але перед обстрілом вони затихали, тож ми орієнтувались на їхню поведінку, — розповідає “Вій”. — Якось я почув “бубоніння” знадвору, взяв автомат, підійшов до виходу з бліндажа й побачив двох росіян. Перший вже відгортав нашу маскувальну сітку. Я в нього вистрелив, а тоді заклинило автомат. Другий, прикриваючись тілом свого побратима, зміг відійти. А невдовзі над нашою позицією почали інтенсивно кружляти ворожі дрони. Зрештою росіяни почали скидати з них “дими” — труїли нас газом. Тоді атакували нашу позицію невеликими групами, ми відстрілювались. На четвертий день у бліндаж прилетіло щось потужне, вибухом позривало всі дошки зі стін, хлопців контузило, а мені осколок залетів у праве передпліччя, вирвав частину кістки й дійшов до ліктя”.
Відбивши ворожу атаку, побратими забинтували “Вію” руку й прикріпили її до бронежилета. Під час наступної атаки Ігор відстрілювався лівою. “До нас скерували підмогу, але дорогою троє воїнів зазнали поранень. Відтак із шести бійців на позиції неушкодженими були лише двоє. На п’ятий день нас знову атакували, — згадує солдат. — Ми отримали команду висуватись на іншу позицію, вибігали по двоє. Раптом почав працювати кацапський автомат, тож я повернувся у бліндаж. А тоді прибіг побратим, який зазнав другого поранення”.
На двох у Ігоря з товаришем була прострелена рація, а в трофейних автоматах — лише по одному патрону. Вони контролювали обидва входи в бліндаж і сподівалися на підмогу. Під час наступної атаки росіяни підійшли впритул, кричали: “Хахол, сдавайся”. І почали закидати наших воїнів гранатами, осколок однієї з них потрапив Ігорю у праве око, відтоді він бачив ним лише плями й спалахи. Але на порятунок прилетіли наші дрони.
Коли на позиції стемніло, все стихло. Тож Ігор з побратимом вирішили скористатись шансом. Добігли до посадки й почули з окопа: “Хлопаки, сюди”. То були наші! Близько третьої ночі поранені бійці почали добиратись до села, що було під контролем ЗСУ, згодом перейшли через розбитий міст, а далі їх евакуювали до стабпункту. Зрештою “Вій” зателефонував коханій: “Я живий”.
Пораненого перевезли до Запоріжжя, де провели першу операцію на правому оці. У руку встановили титанову пластину. А тоді перевели до Луцька, куди й приїхала кохана з рідними. “Він був жовтого кольору й дуже схуд, хоч до того мав статуру Котигорошка”, — ділиться Христина. Опісля воїн потрапив до Лікарні святого Пантелеймона (Перше ТМО міста Львова), де поряд завжди була дружина. Там хірурги виявили зміщення кісток у пораненій руці, тож провели повторну операцію. Осколок вирішили не видаляти, адже він поблизу важливих вен і нервів.
У лікарні “Вій” повернувся до малювання. Спершу робив це лівою рукою, а тоді спробував правою. “Аби допомогти побратимам, почав виставляти свої картини за донати. Вдалось зібрати понад 400 тисяч гривень, за які придбав для хлопців старлінк, EcoFlow, ще й долучився до зборів на пікап і бус, — ділиться 34-річний Ігор Свистун.
Наразі погано бачу на праве око, поранена рука не розгинається у лікті, хоч вже менше болить. Планую повернутись у стрій — до своїх побратимів”. Нещодавно воїна відзначили нагородою “Золотий Хрест”.
