Євген Сивопляс родом із Чернігова. Пройшовши строкову службу, здобув вищу освіту, працював оператором на підприємстві з виготовлення спортивних тренажерів. Сімнадцять років тому одружився з коханою Наталією. Щасливе подружжя виховувало донечку Вероніку.
26 лютого 2022 року Євген сказав дружині, що йде в магазин. А сам попрямував до військкомату. Через декілька годин Наталія зателефонувала: “Де ти? Чому так довго не повертаєшся?” Тоді й зізнався, що стоїть у черзі охочих примкнути до лав ЗСУ. Потрапив у протитанковий розрахунок 119-ї бригади ТрО. На полігоні інструктор дав йому позивний “Дастер”, бо бачив, що він надійний та виважений. “У березні ворог оточив Чернігів, велись стрілецькі бої, мінометні обстріли. Ми стояли на в’їзді в місто на випадок заходу ворожої колони, яку мали підбити з гранатометів”, — розповідає Євген Сивопляс. Тим часом дружина з донькою виїхали за кордон.
Влітку дізнався про формування 3-ї окремої штурмової бригади, вирішив долучитись. На початку 2023-го разом із побратимами потрапив на Бахмутський напрямок.
“Ми вели контактні бої на ближній дистанції. 20 січня біля мене розірвався снаряд ворожого СПГ, уламки потрапили в праве стегно, — пригадує “Дастер”. — Протягом двох місяців проходив лікування у Дніпрі, Івано-Франківську й Чернігові”. Опісля чоловік повернувся у свій підрозділ на той самий напрямок.
На початку травня Євген отримав ще одне поранення — у праву руку. Дізнавшись про це, Наталія одразу ж виїхала з Польщі. Увійшла до лікарняної палати зі сльозами на очах, але підбадьорювала чоловіка. Мовляв, усе буде добре. Підлікувавшись, “Дастер” через місяць уже був зі своїми побратимами. “Цьогоріч наприкінці січня ми зайшли в Авдіївку, намагались її тримати, — веде Євген Сивопляс. — Через інтенсивність боїв спати вдавалось хіба що під час коротких пауз по пів години, всі були дуже втомлені. 16 лютого почали виходити з міста. Раптом поруч прилетіла міна, осколком перебило кістку, понищило м’язи й зв’язки нижче коліна правої ноги. Наклав турнікет. Хлопці тягнули мене по посадці. Через ворожу артилерію пересуватись було майже неможливо”. Лише через три години, коли стемніло, приїхав евакуаційний бронетранспортер. Через значну крововтрату боєць знепритомнів.
“Отямившись, побачив, що нога є, — вона була зафіксована в пластиковому корсеті, — каже старший сержант. — Під загальним наркозом мені встановили апарат зовнішньої фіксації. А вночі потрапив в одну з дніпровських лікарень. Стопа була холодна, я її не відчував. Медики поставили крапельницю, намагались відновити кровотік, аби врятувати кінцівку. Проте ввечері 17 лютого стопа почала чорніти. Мене повезли на ампутацію.
Анестезіолог запевнив, що за протоколом не має права давати загальний наркоз, хоч я просив про це. Тож ногу мені відрізали під місцевим знечуленням. Я був при тямі, відчував, як працює пилка, мене доколювали знеболювальним, але це не допомагало. Було дуже боляче”.
Ногу ампутували вище коліна. Декілька разів пораненому проводили переливання крові. “Головне, що живий”, — схвильовано сказала Наталія, коли приїхала до чоловіка. “А я побачив у її очах невеличку радість, бо більше не піду на штурм”, — з усмішкою ділиться Євген. Відтоді дружина увесь час була поряд. Згодом евакуаційним потягом воїна відправили до Луцька. На куксі з’явилась гематома, тож хірурги місцевої лікарні встановили дренаж.
“У квітні почав виходити на милицях, як кажуть, у люди й зауважив, що від мене відвертають погляди. Було відчуття, наче я скляний, прозорий... Того ж вечора записав ролик, де просив не реагувати так на ветеранів з інвалідністю, бо тоді такі, як я, почуваються відторгненими. Сподівався, що цього вистачить. Але так не сталось”, — зауважує. Відтоді Євген Сивопляс почав активну громадську діяльність. Спершу виходив на вулиці міста з написом: “Не відвертайте обличчя, я — не чудовисько”. Згодом писав на плакаті: “Прикладіть руку до серця й усміхніться”.
А в липні заснував ГО “Зруш скелю”. Як пояснив військовий, скеля — це символ байдужості суспільства, яку необхідно зрушити.
Воїн часто проводить зустрічі зі школярами й студентами. “Трохи розповідаю про свій бойовий досвід, а головне — про шлях військового, який після важкого поранення повертається до цивільного життя. Пояснюю, як має реагувати вдячне суспільство. Насамперед воно має бути уважним! Можна й треба подивитись воїну з інвалідністю в очі. Важлива й усмішка, бо це означає, що суспільство мене приймає. Можна прикласти руку до серця і подякувати за захист. Але не варто жаліти такого військового. Мовляв, “бідненький, такий молодий, як же ти тепер житимеш”. Це принижує”, — вважає мій співрозмовник.
До слова, віднедавна Євген Сивопляс опановує протез. “Зауважив: якщо на заходи приходити на милицях, навколишні перебувають у сильному стресі через відсутність у мене ноги. Тоді як протез дає візуальне продовження кінцівки й люди реагують легше”, — ділиться.
За словами дружини Наталії, 16-річна донька Вероніка дуже переживала, коли тато зазнав ампутації. А тепер адаптувалась, адже бачить, що він повернувся до активного життя. Недавно боєць пройшов ВЛК, його визнали непридатним до військової служби, попереду — МСЕК.
“Планую й надалі займатись громадською діяльністю, — каже 40-річний Євген Сивопляс. — Хочу розвинути культуру гідного ставлення суспільства до наших воїнів”.
