Життя 25-літнього Дениса Карпенка, який за шість днів до загибелі розписався з коханою, обірвала ракета рашистів. Вона поцілила у місцевий аеродром: молодий чоловік та п’ятеро його побратимів загинули під завалами.
“У нас усі в родині військові. Свого часу я служила зв’язківцем, зять — офіцер, донька працює в одній із військових частин медсестрою, — каже 73-річна Віра Вовк, бабуся загиблого. — Ще в дитинстві, приміряючи форму батька, стати військовим вирішив і онук Денис. Він закінчив Криворізький коледж Національного авіаційного університету, де здобув фах зв’язківця серед вертолітників.
Після того служив на аеродромі в Калинівці на Вінниччині. Отримав звання старшого лейтенанта. Торік перевівся у військову частину до Олександрії на Кіровоградщині. Часто їздив у відрядження, але куди саме — не ділився, щоб ми не хвилювалися.
В особистому житті Денис був щасливим. Мав кохану Катерину, з якою розписався. Ви б бачили, як світились коханням їхні очі, стільки ніжності й тепла було в їхніх стосунках! Зіграти весілля планували після перемоги. Проте сімейне щастя тривало лише шість днів...”
Того вечора, пригадує жінка, Денис вирушив до аеродрому в рідній Олександрії. Військові мали саме отримати спеціальну техніку та перевірити її справність. “Але після десятої вечора у приміщення поцілили дві ракети про які досі нагадують вирви та завали... Мені на душі було так неспокійно, що лише під ранок заснула. А потім ми дізналися, що Денис загинув... У той момент усе в душі обірвалося”.
Мені на душі було так неспокійно, що лише під ранок заснула. А потім ми дізналися, що Денис загинув...
Нещодавно президент підписав указ про нагородження онука пані Віри орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Поховали його з почестями на військовому кладовищі. Майже щодня родина їздить на могилу. Бабуся зізнається: перший час після загибелі Дениса їй нічого не хотілося, опускались руки. Та якось їй приснився онук, котрий просив продовжувати волонтерську справу, якою пенсіонерка займалась вісім років.
“Коли в 2014 році почалась АТО, з’явились перші загиблі серед тих, кого я знала. Тож не могла сидіти вдома, — каже Віра Вовк з Олександрії. — Я продала свої цінні речі й за ті гроші купувала військовим амуніцію. Передавала також взуття, одяг, консервацію, домашні смаколики — скажімо, налисники...
На дев’ятий день після загибелі онука я взяла всі кошти, які збирала йому на весілля, і віддала волонтерам. Нехай куплене за ті гроші збереже чиєсь життя.
Крім того, щомісяця віддаю частину пенсії на допомогу ЗСУ. Ось купила мішок борошна й знову пектиму хлопцям та дівчатам пиріжки, бо ж вони там воюють за нас з вами. Плачу за Денисом, але мушу працювати задля перемоги. Вірю, що онук з небес пишається мною і так само молиться за мир в Україні”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як нині живе село, яке затопили, щоб врятувати Київ
