Військовослужбовець 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр” загинув ще у квітні на Ізюмському напрямку, проте його тіло вдалося знайти лише наприкінці вересня, після деокупації міста. За особисту мужність і героїзм старшому солдатові присвоєно звання Герой України.
“Ми познайомились через спільних друзів, — каже дружина Оксана Сова. — Одружились у 2007-му. Обидвоє — професійні кінологи, маємо багато титулованих вихованців, свого часу навіть утримували розплідник. Удома в нас три собаки...
У 2014 році Сергія мобілізували, він потрапив до 93-ї бригади, де брав участь у боях за смт Піски, підвозив боєприпаси до Донецького аеропорту. Через рік повернувся додому, але до нього почали телефонувати побратими — кликали назад на фронт. Тож чоловік підписав контракт”.
Сергій Сова був на посадах гранатометника, старшого стрільця, водія-механіка. Мріяв стати бойовим медиком, тому в лютому цього року його відправили на навчання. Проте почалася велика війна — довелось покинути навчання та йти захищати рідну Україну. Сергій служив на Харківщині.
“Він ніколи не полишав передові позиції. А я просто просила його берегти себе, — пригадує пані Оксана. — Сергій постійно казав, що не покине побратимів і захищатиметься до останнього патрона. А під час останньої розмови натякнув, що ситуація складна, тож він може не повернутися...”
Сергій постійно казав, що не покине побратимів і захищатиметься до останнього патрона.
Незабаром Сергія Сову визнали безвісти зниклим. Дружина, попри все, вірила в диво. Жевріла надія, що чоловік живий, але потрапив у полон. А потім, після звільнення ЗСУ Ізюма від російських загарбників, наші служби знайшли місце масового поховання...
“В інтернеті опублікували фото тіл. Гортаючи їх, я побачила руку з синьо-жовтими браслетами. Саме такі у 2014-му Сергію подарували наші діти, коли йшов на війну, і жодного разу він їх не знімав. Придивилась, а на руці ще й виднілось татуювання з іменем доньки... — пригадує дружина Героя України. — Важко згадувати... У мене почалася страшна істерика. Земля пішла з-під ніг, бо коли ти бачиш свого коханого в такому стані — таких емоцій навіть ворогу не побажаєш”.
Фото зі сторінки Юрія Ларіна у facebook
Оксана пригадує, що її тоді заспокоїв 14-річний син. Хлопчик сказав, що вони повинні триматися і гідно зустріти батька. А сам таємно написав листа президентові: попросив якнайшвидше повернути тата додому для поховання, а ще — що був би радий отримати нагороду замість нього.
“Уже за декілька днів мене запросили в Харків на упізнання тіла, — каже жінка. — Тіло чоловіка я впізнала за татуюваннями. Попри те, що минуло стільки часу, вони збереглись... Дякую місцевим жителям, які забрали тіло Сергія з поля бою і хоча б якось поховали”.
Свій вічний спочинок боєць знайшов у рідному Нікополі. Проводжали Героя України, як і належить, з почестями.
“Я дуже хочу, щоб загибель мого чоловіка була недаремною, щоб Україна перемогла, — каже Оксана Сова. — І щоб українці запам’ятали не його мертву руку, а його обличчя”.
