Рудий красень Патрон грайливо гарцює. Якоїсь миті кінь зупиняється і довірливо кладе голову на плече Анни Вольської, тренерки. Аж раптом звук автосирени, що долинає здалека, змушує Патрона настовбурчити вуха, у його великих очах — невимовна тривога... “Патрон пережив ворожі обстріли у перші дні війни”, — пояснює пані Анна...
“24 лютого вранці наші коні якраз були на вигулі, коли орки почали гатити по узбережжю біля Одещини. Перелякані тварини заметалися, — пригадує тренерка. — Вони пам’ятають ті звуки, і тепер, коли чують щось схоже, дуже лякаються. Щоб заспокоїти тварин, я даю їм яблучка — так вони “заїдають” стрес”.
Декілька днів тому Анні Вольській з допомогою друзів вдалося евакуювати чотирьох коней із села Визирки, що у Лиманському районі на Одещині. Для Патрона, гнідих кобил Принцеси і Покірної та гнідо-рудого мерина Таука, як і ще для понад 26 евакуйованих коней з різних областей України, добрим прихистком у дні війні стали конюшні львівського іподрому.
“Дорогу до Львова коні перенесли важко, адже їхати довелося понад 14 годин, — продовжує пані Анна. — З таким делікатним вантажем коневозу дозволена лише швидкість, що не перебільшує 70 кілометрів на годину... Тварини помітно схудли. Але мине ще декілька днів — і тут, у спокої, сподіваюся, вони повернуться до своєї звичної спортивної форми”.
Тренерка заводить Патрона до конюшні — тут його чекає порція сіна на вечерю і відпочинок. А я тим часом знайомлюся з мамою Патрона — Принцесою, а також плямистим Тауком і чотирирічною красунею Покірною. У цьому році цю молоду кобилу вперше планували вивезти на змагання. Але війна зламала всі плани.
...Пані Анна розповідає про особисту трагедію — її чоловік Денис, який був військовослужбовцем, командиром батареї, із першого дня війни захищав Україну, 14 березня під час контрнаступу Збройних сил України загинув під Миколаєвом... Чоловікові посмертно присвоєно звання Героя України. Лише після похорону, каже Анна, вона нарешті зважилася на евакуацію, бо це буля воля її чоловіка. Він хотів, щоб жінка була у безпеці...
“Тепер намагаюся максимум часу проводити з кіньми, — каже пані Анна. — Сподіваюся, тут, у Львові, ніколи не повториться те, що було на Одещині чи в інших, ще більш гарячих точках цієї війни. А щойно Україна переможе, ми обов’язково повернемося додому”.
Федір Войтович, заступник директора іподрому, знайомить мене з іншими тимчасовими мешканцями іподрому. Нині він став добрим прихистком для великих тварин.
“На жаль, деякі кінноспортивні клуби й фермерські господарства, що спеціалізувалися на вирощуванні коней, в Україні знищені ворогом ущент, — із сумом розповідає Федір Войтович. — Наприклад, із Волновахи вдалося врятувати лише одну-єдину кобилу. На деяких коней власники нині готують документи, щоб вивезти тварин за кордон. Чи навіть змушені шукати їм нових господарів, адже догляд кіней — надто дорога й під час війни для багатьох нереальна справа”.
Деякі кінноспортивні клуби й фермерські господарства, що спеціалізувалися на вирощуванні коней, в Україні знищені ворогом ущент.
Поряд з іподромом є невеликий готель. Там тимчасово замешкали дев’ятеро дітей і приблизно 30 дорослих — біженці з Харкова, Сєверодонецька і Києва. Для малят, яких батьки дивом вивезли з-під ворожих обстрілів, спілкування з кіньми, спостереження за тим, як вони щодня тренуються, — справжня стресотерапія. Ці добрі, шляхетні тварини вміють лікувати душевні рани. Хоча перед війною коні ще більш беззахисні, ніж ми...
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також репортаж із притулку, де мешкають діти з гарячих точок
