“У вихідні Руслан часто їздив на риболовлю, а після того готував для всієї родини смачні страви, — пригадує дружина загиблого, 49-річна Алла Нечипоренко. — У нас були такі грандіозні плани! Та не судилось. Усе зруйнувала клята війна...”
“Буча для мене — особливе місто. Тут я народилась, познайомилась із коханим чоловіком, народила трьох синів: Валерію сьогодні — 18, Андрію — 17, Юрію — 14, — веде далі Алла Нечипоренко. — Старший — студент університету, молодші навчаються у школі. Я працювала в дитячому садочку вихователькою, а чоловік займався юридичною діяльністю”.
Коли почалася повномасштабна війна, сім’я не могла виїхати — адже в Бучі мешкали немічні батьки Алли та мама Руслана. “Тож під звуки сирен ми щодня ховались у підвалі, — каже жінка. — Невдовзі зникло світло, інтернет, газ... Так і жили”.
17 березня, за словами вдови, Руслан зібра вся у центр Бучі за ліками та продуктами — саме привезли гуманітарну допомогу. Із ним вирішив їхати й син Юрій.
“Вони вирушили на велосипедах. На вулиці Тарасівській їх на відстані зупинив російський солдат. Вони зупинилися, підняли руки, демонструючи, що нікому не загрожують, — пригадує пані Алла. — Ворог став допитувати, куди прямують. Пояснили, що за гуманітарною допомогою. Та раптом росіянин почав стріляти. Поцілив чоловікові в голову та серце. Він упав...
Після того військовий став стріляти у сина, поцілив у нього декілька разів. Той впав, тоді окупант зробив ще два постріли в район голови.
Але, на щастя, промахнувся, кулі потрапили в каптур куртки. Після того рашист пішов геть, а моя дитина з вогнепальним пораненням побігла в дитячий садочок, де я працювала раніше. Там йому надали першу допомогу. Звідти він прибіг додому й повідомив, що батька вбили”.
Рідні викопали біля хати яму й поховали чоловіка. На це дозвіл дав місцевий священник. “Юра отримав кульове поранення в руку, передпліччя та палець, — каже пані Алла. — Але його життю нічого не загрожує. Наразі ми в безпеці у родичів на Черкащині, ходимо до храму й молимось за душу Руслана. Після війни хочемо його нормально поховати на цвинтарі...
А ще я дала покази юристові, який нині збирає всі дані для Гаазького суду про звірства окупантів. І я вірю, що кривдники мого чоловіка отримають найсуворіше покарання. Я проклинаю їх! Я ніколи їм цього не пробачу!”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як і чому український народ став феноменом сучасного світу
