...Заходжу в ігрову кімнату, де бавиться троє діток. “Мама!” — кидається до мене вродливе дівча з карими оченятами. “Марічко, то не мама”, — каже чотирирічний дівчинці вихователька. “Не мама? А хто, тьотя?” — питає дівча, тулячись до мене.
Я приїхала до Буського районного дитячого будинку “Добре серце”, що в селі Новий Милятин на Львівщині. Тут виховують 40 дітей — від 3 до 16 років. Наступні чотири дні я проводитиму весь час із дітьми та їхніми вихователями, дізнаюсь про непрості долі малечі, умови проживання їх у будинку. Я розпитаю дітлахів, про що вони мріють, і переживу емоції, від яких на очах з’являються сльози. Про усе найцікавіше та справді вражаюче я розповідатиму на сторінках “Експресу”.
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ БЕЗ УСМІШКИ
...Сьогодні Максимові виповнюється 11 років. Інші діти прийшли привітати його. В їхніх руках — яскраві повітряні кульки. Діти навперебій бажають своєму другові всього найкращого. До кімнати урочисто заносять великий сирний торт. Під голосисте “Геппі бездей” іменинник задмухує свічку. Здавалося б, усе як у звичайних родинах. Але замість батьків на святі — вихователі, а в очах уродинника замість радості — сум. Хлопчик жодного разу не усміхнувся. Максим потрапив сюди два роки тому. У нього двоє братів та дві сестри. Усі живуть у дитбудинку. У дітей — різні прізвища.
Максим готується задувати свічку на святковому торті.
“Старшого Максимового брата, Вітю, недавно розшукав батько, — розповідає Орися Горошко, заступниця директора. — Приїжджав разом з дружиною і дітьми. — Він з Вітею спілкується, привозить подарунки. Але наразі не забирає хлопця до себе”.
Одна із сестер Максима — 14-річна Оленка. Вона жила з батьком, та не так давно він загинув від удару струмом під час ремонту електрики. Дівчинка згадує, як жила з татом, як продавала на базарі квіти з клумби, овочі й фрукти з городу. “А він давав мені за день роботи 20 гривень”, — каже.
Зауважую в неї на кисті шрам. “То від пряжки ременя, — абсолютно спокійно пояснює дівчинка. — Розумієте, тато весь день важко працював, а я нічого в хаті не зробила, піч не розтопила...”
Після смерті тата дівчинка спершу жила з бабусею. Та стосунки не складались, і дитина втекла від неї. Спершу жила в знайомих, влаштувалась працювати. “Сортувала клейонку, бо гроші потрібні були, — ділиться дівчина. Моментами не віриться, що їй всього лише 14. — А 28 липня о 12.00 мене з меншим братом Богданом привезли сюди. Я була в шортах, футболці і хатніх капцях”.
Оленка ще має дідуся, він часто телефонує. А незабаром до дівчинки має приїхати хрещена мама — Оленка, чекаючи на зустріч, намалювала картину для неї.
Одну зі своїх картин Оленка планує подарувати хресній.
“У ТАТА РОЗЛІЗЛАСЯ ПЕЧІНКА”
Більшість дітей опинились тут через важкі життєві обставини. “У них є батьки, але з різних причин вони не можуть виконувати свої батьківські обов’язки. Доволі часто — через зловживання спиртним, — пояснює Володимир Пристач, директор закладу. — На жаль, це дуже поширене проблема. Нерідко про такі сім’ї інформують односельці, просять забрати дітей, бо ті — недоглянуті, голодні”.
Неналежні умови проживання — ще одна причина, через яку хлопчики і дівчатка опиняються в дитбудинку.
“Якось до нас потрапили двоє дітей — їхні батьки розлучилися, дітей залишили на бабусю, — розповідає Володимир Пристач. — Вони жили в жахливих умовах: пошарпані стіни, бруд, не було навіть столу. З їжі — макарони, у холодильнику — запліснявілі консерви...”
Нещодавно їхні батьки знову зійшлися, винайняли квартиру, стали брати дітей погостювати у себе. Але про те, щоб повернути їх назавжди, наразі не говорять...
Загалом до більшості вихованців приїжджають родичі, забирають додому погостювати на вихідні, свята чи канікули. “А п’ятнадцятеро дітей тут живуть цілорічно, — каже Володимир Михайлович. — Як от п’ятеро сестричок — Віра, Надя, Люба, Діана й Сніжана. Їхній батько помер, а мамі не вдалось налагодити побут і впоратись зі ситуацією”.
Знайомлюся з дівчатками. Вони дуже красиві, ввічливі. Вихователі нахвалюють — ще й працьовиті, часто допомагають на кухні чи з доглядом менших вихованців, беруть участь у заходах, які тут часто проводять.
“Було добре, коли тато жив, — ділиться 11-річна Сніжана. — Він дрова рубав, ми разом з ним різали пилкою довгі патики. Потім тато на кухні палив. Ще — брав нас у магазин, купував нам хліб, макарони, морозиво. А ми помагали татові їсти варити. Коли тато помер, нас спершу до лікарні забрали. Потім приїхав директор дитбудинку — ми сховались. Але нам сказали, що там будуть годувати, що буде весело, бо є багато дітей. Ну і знаєте, нам тутай справді краще”.
“І мій тато помер від горілки, у нього печінка розлізлась. Але я б не хотіла, щоб тато далі жив, бо він маму бив”, — каже 13-річна Світлана, яка разом з двома братами й сестричкою живе в дитячому будинку вже шість років. У дівчинки великі виразні очі. Та сьогодні у них — сум, бо її мама забрала до себе на кілька днів лише молодшу сестричку...
Знайомлюся із 15-річним Денисом. У нього на вказівному пальці лівої руки — чималий шрам. “То я вдома дрова рубав кілька тижнів тому, — пояснює. — До самої кістки розрубав, в лікарні шви накладали”. Хлопець каже, що разом із молодшою сестрою Таїсією, яка також тут виховується, білять хату, коли приїжджають до мами, пораються на городі, виконують будь-яку роботу, про яку вона просить. А Денис ще й їсти може зварити — навіть борщ.
ДОРОСЛІ НЕ ДАЮТЬ РАДИ З ДІТЬМИ
“Я живу біля лісу — в селі під Києвом, разом з дідом, — каже мені 13-річна Валерія. — Ходжу до лісу щодня, збираю квіти, щавель, гриби, дідо вміє їх варити”.
Валерія розповідає про все в теперішньому часі, хоча в дитбудинку живе вже 8 років. На запитання, коли востаннє була в рідному селі, знизує плечима...
Два роки тому дівчину забрало до себе бездітне подружжя. “Але поживши разом якийсь час, повернули. Пояснили, що не складається, — розповідає заступниця директора Орися Горошко. — Валерія тоді сказала нам, що в новій сім’ї їй не сподобалось”.
(Під час написання цього тексту стало відомо, що дід Валерії загинув в автокатастрофі. У дівчинки не залишилось рідних).
А 4-річну Марічку мама покинула в ранньому віці. Дівчинка має тата. “Час від часу батько забирає її додому, — розповідає директор. — От недавно написав заяву, аби взяти Марічку на два тижні. Але привіз через три дні. Пояснив, що не може з нею впоратись”.
4-річна Марічка потребує особливої уваги, кажуть вихователі.
Дівчинка справді непосидюча, дуже допитлива, любить, аби було так, як вона хоче. Щомиті потребує уваги, тож довкола Марічки — завжди вихователі й няні. Увечері Марічка підходить до мене й серйозним тоном заявляє: “Ти мене більше не любиш”. Я розумію, що, спілкуючись з іншими дітьми, не приділяла багато часу Марічці. Беру дитя на руки. “Не стій, треба ходити”, — керує маленька.
Пізнього вечора несу дівчинку до її кімнати. “Нє, я боюся”, — кричить вона. Та все ж засинає на руках у няні Ольги Голинської. А після півночі прокидається і довго плаче. “І так — щоночі”, — кажуть дівчатка з її кімнати...
ГОЛОВНЕ — ЦЕ МАМА
Попри важкі обставини, які довелось пережити дітям, їх об’єднує спільна риса. “Вони ніколи не говорять погано про маму, — зауважує психологиня Уляна Бедецька. — Їхня любов — неймовірно сильна”.
Я також це зауважую: діти хапаються за будь-яку можливість, аби розповісти про найріднішу людину. Наприклад, розпитують, як звати мою маму, скільки мені років, щоб потім поділитись: “А мою маму звати Уляна”, “А моїй — 37 років”, “А в моєї мами день народження 28 січня”...
Вихователі кажуть, що кожна дитина дуже переживає за свою маму — аби вона не пила, була здорова, аби її ніхто не бив. “А коли їдуть погостювати після якогось свята в закладі, нерідко беруть отримані гостинці (солодощі, фрукти) й везуть додому — пригостити маму”, — каже директор.
“Ці діти — такі самі, як інші, але мають сильний біль у душі, — зітхає Орися Горошко. — Вони потребують тепла і любові тата й мами”.
***
У наступних номерах газети “Експрес” я розповім про розпорядок дня в дитячому будинку, навчання та дозвілля дітей, їхнє меню, а також — про що мріють ці хлопці та дівчата з непростими долями, але великими серцями.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також історії людей, які втратили зір або народилися незрячими
