У листопаді відзначають Всесвітній день незрячих. З цієї нагоди ми публікуємо історії людей, які не бачать. Як дають собі раду в житті, чим займаються, з якими труднощами стикаються та як їх долають?
“Не здатність бачити чи чути робить людину людиною”
Євген Познанський, 42 роки. Утратив зір у підлітковому віці
Знайомимося з Євгеном у Києві. Чоловік запрошує у гості. Коли прямуємо до нього додому, Євген трохи квапливо маневрує між людьми, без помилок повертає, де треба, і ось ми біля його під’їзду. “Зараз я з першого разу попаду ключами в замок”, — каже. І йому це вдається!
“Я відчуваю себе на сто відсотків у безпеці тільки вдома, — каже він, переступаючи поріг квартири. — На вулиці можна зашпортатися через ямку чи нову клумбу поруч з тротуаром. Так нещодавно я зламав собі руку”, — каже він.
Мама Євгена, 80-річна Ніна Познанська, не бачить з дитинства. Вона каже, що й покійний тато Євгена був незрячим. Пані Ніна говорить, що самотужки навчилась грати на піаніно й залюбки демонструє вміння, торкаючись клавішного інструмента у кімнаті. Тим часом Євген приносить чайник з окропом і чашки. Поки він розливає чай, прислухаючись, чи наповнилась чашка, пані Ніна розповідає, що її син також займається творчістю — пише вірші та прозу. Жінка декламує рядки з віршів сина: “Без казки надто сумно у житті. І не лише дитині, а й поету...”
Євген пише твори на комп’ютері. Спеціальна програма озвучує йому те, що він друкує. Також у домі Євгена є озвучені годинники. Пані Ніна додає — в оселі облаштовано все з максимальною зручністю для незрячого. Наприклад, на пральній машинці є об’ємні помітки, що позначають основні види прання.
Тим часом я розпитую Євгена про його освіту та роботу. “Після школи пішов працювати на одне з підприємств Українського товариства с ліпих, — каже він. — Там я робив ось такі прищіпки (простягає мені з десяток предметів синього і жовтого кольорів). Нині ж працюю редактором для видання при УТОСі”.
Саме друзі з УТОС підтримали ідею Євгена здобути вищу освіту. Так він вступив у КНУ імені Тараса Шевченка на історичний факультет. І саме там Євген стикнувся із єдиним у житті випадком дискримінації.
“У КНУ один викладач сказав, що не хоче вчити сліпого, бо той не зможе бути науковцем, — пригадує Євген. — Та я не зважав на такі слова, адже переконаний — людину людиною роблять не фізичні вміння, як-от бачити чи чути, а вміння мислити”.
“Пояснення вчителів записувала на диктофон”
Христина Середяк, 30 років. Має вроджену ваду зору
“У дитинстві я мала дещо кращий зір, ніж тепер, коли бачу лише нечіткі обриси предметів, — розповідає Христина Середяк. — Навчалась у звичайній школі. Пояснення вчителів на уроках записувала на диктофон, а вдома переслуховувала. Мама й брат читали мені книги вдома. Для письма використовувала зошити з великими клітинками чи жирними лінійками”.
Після закінчення школи дівчина вступила у медичний університет.
“За час інтернатури я більше дізналася про психотерапію і зрозуміла, що хочу працювати саме в цій сфері”, — каже Христина.
Нині Христина працює з людьми, які мають високу тривожність та депресивні розлади. “Єдина трудність для мене у роботі — не можу побачити невербальну комунікацію пацієнта — жести чи міміку. Втім багато чого підказує тембр та інтонація голосу”.
Христина додає: її життя значно полегшують спеціальні програми для комп’ютерів і телефонів, які озвучують інформацію, що на екрані. “У месенджерах я часто надсилаю голосові повідомлення. Також за допомогою спеціальної програми можу торкатися екрану телефона й чути, яка це буква, а коли торкаюся вдруге — то вже набираю її, — каже дівчина. — Книги купую в електронному форматі, і читаю їх також із допомогою спеціальних програм”.
Христина Середяк звертає увагу — фахівці, які створюють додатки й сайти для надання певних держпослуг, не завжди думають про їх доступність для незрячих.
“Наприклад, “Дія” не має спеціальних елементів, які дають можливість програмі озвучувати для нас усю інформацію, яка з’являється на екрані телефона чи комп’ютера, — каже дівчина й додає: — Втім я не зосереджуюсь на проблемах, пов’язаних зі своїм зором, а шукаю для себе можливість жити комфортно.
І мені це вдається!”
“Я щомісяця їжджу на фронт”
Денис Романовський, 33 роки. Втратив зір через вроджену глаукому
“Зір через хворобу я втрачав поступово. Сім років тому повністю осліп, — розповідає Денис. — З дитинства займався карате та дзюдо. Проте, коли втратив зір, змушений був залишити спорт”.
Денис каже, що орієнтуватись у зовнішньому світі йому допомагає тростина. “Часом запитую у перехожих, яке світло на світлофорі, — розповідає він. — У квартирі ж розташування всіх предметів вивчив напам’ять”.
З 2015 року Денис став співпрацювати з волонтерами, які допомагають військовим. Спершу сам збирав допомогу, яку пересилав поштою. А згодом почав їздити на фронт.
“Я не бачив очима, який вигляд має передова лінія фронту, але бачив це душею, — каже він. — Дотепер їжджу на Схід — щомісяця. Іноді з волонтерами, іноді з коханою Людмилою”.
Денис любить подорожувати, плавати в човнах, здобув освіту юриста, допомагає товаришам ремонтувати автомобілі (кохана подає йому інструменти, а він ними працює). Денис каже, що не вважає себе обмеженим і мотивує інших боротись із обставинами та жити на повну.
“Я переконаний — усього можна досягти, якщо прагнути цього всім серцем”, — каже він.
“Поважайте особистий простір незрячої людини”
Марина Герелюк, 26 років. Має вроджену ваду зору
Дівчина народилася незрячою — зоровий нерв у неї не розвинувся ще в утробі матері, також Марині поставили діагноз — ДЦП.
“Батьки одразу кинулися до лікарів, аби вилікувати мене, — розповідає дівчина. — Вдалось підвищити зір на одному оці до 2 відсотків. Далі мені робили операції для підживлення зорового нерва, але змінити на краще нічого не вдалося. А от наслідки ДЦП вдалося мінімізувати — я почала ходити. Нині ознаки цієї хвороби майже непомітні”.
Марина бачить силуети людей і яскраві кольори. Навчалася вона у звичайній школі, а також закінчила музичну за двома відділами — фортепіано і вокал. Нині вона — вокалістка, композиторка, аранжувальниця і поетеса, грає на фортепіано та сопілці. Марина навчилась писати ноти шрифтом Брайля, але, зізнається, це — дуже важко. “Тож я роздруковувала ноти, збільшуючи їх у 52 рази, щоби бачити обриси й впізнавати їх”, — каже Марина.
Аби краще орієнтуватись у прострі, Марина Герелюк використовує тростину. “Їй уже 5 років. Придбала за трохи більше як тисячу гривень, — каже Марина. — Тростини, які держава видає незрячим, не дуже якісні. Їх роблять по стандарту — 1 метр 25 сантиметрів. І не має значення, якого зросту людина, зручно їй чи ні з такою тростиною...”
Дівчина розповідає: аби виміряти температуру тіла, незрячому також потрібен особливий термометр — він озвучує показники. Коштує такий приблизно 200 — 250 гривень. Тонометр, який працює за схожою схемою, коштує 2500 гривень.
Марина каже — якщо перехожий на вулиці хоче допомогти незрячій людині, то варто спершу спитати, чи потребує вона допомоги. “Буває, люди одразу беруть попід лікоть і хочуть перевести через дорогу. Не варто так робити — шануйте особистий простір незрячого, — радить Марина. — Якщо ж особа, яка не бачить, підтвердила, що їй потрібна допомога, то нехай вона візьме вас під руку зліва, а ви йдіть попереду — на крок чи пів кроку, так ви зможете попереджати її про перешкоди на маршруті”.
Насамкінець Марина додає — чимало людей з незрячістю закриваються у чотирьох стінах.
“Я щиро закликаю їх вилазити зі своєї шкаралупки, спілкуватися, розвиватися. Вірте у себе — це дуже важливо”, — каже дівчина.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, які наслідки для здоров’я має тривале голодування
