22-річний Владислав Українець мав звання лейтенанта, був командиром механізованого взводу одного з підрозділів 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Його бригада билася з росіянами під Херсоном, потрапила в оточення, і під час виходу з кільця Владислав загинув, прикриваючи своїх товаришів.
Владислав народився у місті Хмільник, що на Вінниччині. Навчався у місцевій загальноосвітній школі №4.
“Був приязний, щирий та відвертий. Із 2-го по 9-й класи грав у шкільній футбольній команді, яка посідала призові місця в обласних змаганнях і навіть виходила на всеукраїнський рівень”, — розповідає Галина Терентьєва, заступниця директора школи, де навчався Владислав.
Після 9-го класу хлопець перевівся у Кам’янець-Подільський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. “Владислав завжди хотів бути частиною чогось важливого, тому обрав шлях військового, — розповідає дружина загиблого Катерина Українець. — Він завжди прагнув когось захищати, допомагати. Якось він у зоні ООС врятував з-під обстрілу кількох цуценят і вигодував їх”.
Владислав отримав освіту військового у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. “Він вступав у 2016 році, розуміючи, що в країні війна”, — каже Юрій Самотіс, товариш Владислава. Завдяки дисциплінованості й відповідальності в академії юнака призначили командиром відділення взводу. “До Владислава можна було завжди звернутися та попросити допомогу. Він ніколи не відмовляв, наприклад, коли треба було перенести наряд на інший день”, — згадує Юрій Самотіс.
Після випуску з військового вишу Владислав пішов служити у 59-ту окрему мотопіхотну бригаду імені Якова Гандзюка. Там обійняв посаду командира 2-го механізованого взводу механізованої роти. А восени 2020 року поїхав на ротацію у зону ООС, де пробув 9 місяців. Побратими згадують Владислава як надійного професіонала та добру людину, яка заряджала енергією.
“Він був чудовим офіцером, — розповідає дружина Катерина Українець. — Коли його підлеглі ходили в наряди, він ходив разом з ними. За це його навіть сварили старші офіцери, на що він відповідав: “Як я можу не ходити? Хлопці втомлені, я їх повинен підтримати, я ж командир”.
Влад завжди спочатку думав про своїх підлеглих, а потім про себе. Пам’ятаю, як передавала йому посилку і просила спочатку самому поїсти, а потім ділитись з хлопцями. Але він мене ніколи не слухав”.
Через те, що росія все агресивніше вела свою політику, Владислав відчував, що наближається повномасштабна війна. “Він казав, що ця війна буде дуже жорстокою. Знаю, що йому вона часто снилася. А коли почалося повномасштабне вторгнення, він написав усім рідним, що любить їх, а мені — як би хотів назвати нашу дитину. Мені здається, що він відчував нещастя...” — пригадує дружина.
Загинув Владислав, коли його бригада виходила з оточення під Херсоном. “Владислав на БМП прикривав відступ своїх товаришів. Усі вийшли, й Українець теж став відступати. Але не встиг — ворожий снаряд прилетів у машину, де він був”, — розповідає Максим, товариш по батальйону.
“Влад завжди казав, якщо треба буде вибирати, хто буде жити — він чи його солдати або сім’я, — то він без роздумів пожертвує собою”, — каже Катерина Українець.
3 березня Президент України Володимир Зеленський підписав указ про присвоєння звання Героя України 15 захисникам. Серед них за свій героїчний вчинок був нагороджений і Владислав Українець.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, що прилітає в Україну від триклятого ворога
