...Ми познайомилися у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна. Пригадую, як на першому курсі більшість із нас не мала певності щодо свого майбутнього, але тільки не він. Хоч Ігореві Волинцю було тоді лише п’ятнадцять.
Він народився у Житомирі та буквально виріс у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді, де служив батько. Його двоюрідні брати і хрещений батько — також десантники. Хлопця з дитинства оточували військові, тож із вибором фаху не вагався...
Починав свій шлях військового у 2016-му, коли на Сході України вже другий рік тривала війна. Його тато брав участь в АТО, тому Ігор розумів, що на нього чекає. “Я сподівалася, що, поки він вчитиметься, війна закінчиться”, — згадує Тетяна Волинець, мати хлопця.
Під час навчання у ліцеї Ігор справляв враження напрочуд доброї людини. Його всі поважали за те, що міг спокійно розв’язати будь-який конфлікт. Тому нікого не здивувало, що вже за пів року здобув сержантську посаду — став командиром відділення свого взводу.
Також виділявся цілеспрямованістю. Тоді як інші ліцеїсти навіть не уявляли, який військовий фах хочуть здобути, Ігор Волинець мав плани на декілька років: мріяв навчатись у Військовій академії в Одесі й стати десантником. Так і сталося.
Мати згадує, що саме там син змужнів та став справжнім офіцером. Юнак захоплювався боксом, був призером чемпіонату ЗСУ і навіть провів два професіональні бої.
В академії у нього остаточно викристалізувався патріотизм. “Якось до нас на сімейне свято приїхали родичі з Молдови. Тоді вони мали проросійські погляди. Коли ж запитали сина, чому його берет червоного кольору, коли зазвичай цей рід військ має головні убори кольору неба, син відповів: “Налився кров’ю українців через тих, хто кличе сюди росію”, — розповідає мати.
Він важко переживав смерть товаришів. Часто казав: “Я буду тут до кінця — доки не виб’ю останню сволоту з України”. Тож горів перемогою...
“В Ігоря була особлива риса характеру: ніколи не здавався. Так у нього склалося і на війні. Розповідати деталі його останнього завдання заборонено, але зайти туди, куди зайшов Ігор зі своїм підрозділом, було майже неможливо”, — каже друг дитинства Дмитро.
Лейтенант Волинець загинув від пострілу танка під селом Довгеньке на Харківщині. “Це був мій день народження. Ігор привітав мене, а потім зв’язок урвався”, — згадує товариш.
Після випуску Ігор планував полетіти з друзями на відпочинок, а також мав мету: придбати квартиру, машину і створити сім’ю. Прості мрії, але після повномасштабного вторгнення росії вони змінилися.
“Часом жартома, а часом серйозно син обіцяв родичам, що побудує для всіх міцні бункери. А ще після перемоги планував відвідати могили товаришів, які загинули на війні. Але так склалося, Ігорю, що після перемоги на могилу йтимуть до тебе…” — стримуючи сльози, каже матір.
Ігоря Волинця поховали 3 червня у Житомирі на Смолянському військовому цвинтарі, де уже спочивав 61 захисник України. В останню путь його проводжали родичі та багато друзів.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як оформити спадщину під час війни
