Жителька міста Калинівки на Вінниччині торік втратила відразу двох рідних людей — доньку, яка померла від саркоми, і зятя, котрий загинув на війні. У пам’ять про них Світлана Курдибанська вирішила присвятити себе волонтерству.
“Коли розпочалася епідемія коронавірусу, Наталочка допомагала лікарням: збирала кошти і закуповувала захисні костюми для медиків. Вона була учасницею Української академії лідерства й займалась громадською діяльністю. Її життя було дуже насичене. У 2020 році донька познайомилась із патріотичною молоддю у столиці. І саме там, через рік, зустріла своє кохання — Тараса. Він був сотником громадського простору”, — розповідає Світлана Курдибанська.
У 2021 році дівчина стала непритомніти. Результати аналізів підтвердили, що у неї — саркома.
“Ми розпочали лікування у Швейцарії. З Наталочкою поруч був її коханий Тарас, допомагав пройти цей нелегкий шлях, — каже жінка. — Коли почалось повномасштабне вторгнення, Наталя допомагала ЗСУ: пересилала кошти, які тримала собі на лікування, а також купувала потрібні речі. В її житті було дві війни.
Тарас уже 23 лютого був на бойовій позиції, адже він — офіцер. Наталя тоді теж мріяла стати військовою і вступила в Національну академію СБУ. Це було за місяць до її смерті. Та 17 жовтня недуга здолала мою дівчинку, і вона назавжди пішла з цього світу. Їй було всього 20 років...”
З Тарасом Наталя одружилася, коли він приїхав у відпустку. Це було теж за місяць до її смерті.
“Він довго не міг змиритися, що його кохана померла. Але я вірила, що ми зможемо це пережити, підтримуючи одне одного. Та 17 грудня нам повідомили, що під Авдіївкою Тарас загинув, — каже пані Світлана. — Ми досі не можемо забрати його тіло, попрощатися і поховати. Це так важко...”
Моя співрозмовниця часто робить паузу, витирає сльози, збирається на силі й говорить далі.
“Наталя і Тарас тепер разом в іншому світі. Я постійно плачу, сумую за ними. Ці діти були дуже світлі й стали для нас прикладом у багато чому, — ділиться жінка. — Тому я вирішила одного дня: буду волонтерити — заради їхньої пам’яті. Єдине, що гарно вмію, — шити. От і вирішила робити одяг для дівчаток, які борються з онкологією, а ще — весільні сукні для наречених наших воїнів”.
Індивідуальним пошиттям Світлана Курдибанська займається 25 років. Цим і заробляє на життя.
“Я вже пошила сукню Ельзі, маленькій українці, яка нині проходить лікування у Швейцарії, — каже жінка. — А також 16-річній переселенці з Харкова, котра теж перебуває там на лікуванні. Має саркому, їй ампутували ногу. Вона щосили бореться за життя, перенесла багато операцій. А її тато воює... Знаю, яка важлива для цих людей підтримка, навіть найменша, як важливо дарувати їм гарні емоції...
Тканину купую за свої гроші. Мене підтримують чоловік і син — він, до речі, теж військовий, учасник АТО...
Загалом я пошила вже дві сукні онкохворим й одну — нареченій воїна. Маю тепер ще два замовлення і готова до нових. Радію, що можу бути корисною й допомагати іншим. Тепер це — сенс мого життя”.
