У війську він мав позивний “Лютий”, бо все, за що брався, робив з особливою наполегливістю і завжди доводив розпочате до кінця.
“Вадим — мій єдиний син. Виховувала його самотужки, допомагали й батьки. Щодня у молитві дякувала Господу, що дав мені таку золоту дитину: у всьому допоможе, підтримає, гарного слова не пошкодує, — розповідає мати воїна Лариса Дидюк. — У Мирогощанському аграрному коледжі син вивчився на техніка-електрика. Влаштувався на роботу — ремонтував машини. У нього це добре виходило, сина поважали і колеги, і клієнти”.
Був щасливий Вадим і в особистому житті. Сім років зустрічався з коханою Веронікою, з якою потім став на весільний рушник. “Ми односельці, були разом зі школи, — зауважує дружина бійця. — Я завжди відчувала, як сильно він мене любить. І я його палко кохала... Якось Вадим витоптав на снігу моє ім’я. Це було так романтично і надовго закарбувалося в пам’яті. У серпні 2024 року ми розписались і повінчалися”.
У перші дні повномасштабного вторгнення Вадима Дидюка мобілізували до військової частини у Рівному. Був водієм роти штабних машин першого батальйону зв’язку 55-го окремого полку. 30 жовтня 2024 року бійця перевели у відділення розвідки та корегування взводу безпілотних авіаційних комплексів одного з механізованих батальйонів і відправили на Покровський напрямок.
“У війську син дістав позивний “Лютий”. Бо справді був лютий до роботи. І мав золоті руки, — додає Лариса Дидюк. — Про пережите на фронті синочок мало розповідав. Завжди наголошував, що у нього все добре. Хай як важко було, не скаржився. За тиждень до загибелі Вадим зателефонував і сказав: “Якщо, мамо, не вийду на зв’язок, то не панікуйте. Все буде добре”. Увечері 24 квітня ми спілкувались востаннє. Вадим повідомив, що вранці їде на позицію, везе обладнання й провізію побратимам, буде їх змінювати. Знаєте, у той момент не було жодного поганого передчуття... А ось коли син йшов на війну, ще у 2022-му, лихі думки не покидали. Проте намагалась їх усіляко відганяти”.
25 квітня цього року, виконуючи бойове завдання поблизу Плещіївки, Вадим Дидюк зазнав смертельних поранень.
“Зі ще одним бійцем-сапером він їхав квадроциклом на позицію. І в них влучив російський FPV-дрон. Вадим загинув на місці, побратим дістав важкі травми, — розповідає мати. — Вдячна хлопцям, що, попри обстріли, змогли забрати тіло сина. А далі було упізнання у морзі Дніпра... Поховали Вадима у селі Привільне на Рівненщині, де він і виріс.
6 травня мав бути мій день народження, а 9 травня Вадимові виповнилося б 25 років. Я так чекала його у відпустку, а дочекалася холодної труни. Нині щодня ходжу на кладовище, несу синові квіти і ділюсь, яким нестерпним стало моє життя без нього. Цей біль не передаси словами”.
