Центр обліку та нічного перебування безпритульних. Біля входу — черга. Нині тут вакцинують усіх охочих бездомних. Двері пункту щеплення ще не відчинили, і чоловіки у черзі обговорюють чутки та факти про вакцини. “Що б там хто казав, але вакцинуватися треба”, — каже один зі співрозмовників. Це 50-річний пан Василь, без дому він уже шість років.
“Десять років тому я переніс рак, а потім життя якось сповзло в нікуди. Певно, я слабкий духом. Жінка нечесно привласнила моє майно, з дітьми зв’язок втратив, мама померла”, — каже він.
Що цікаво, щоб жити в Центрі обліку та нічного перебування безпритульних, ніяких документів про вакцинацію не потрібно. Тож не це мотивує безхатьків робити щеплення. А що ж?
“Здавалося б: коли вже нема що втрачати, то людина й страху не має, — починає свою відповідь пан Василь. — А бачте, стою отут, бо захворіти на ковід таки боюся”.
Для щеплення безхатьки можуть обрати будь-яку вакцину, яка доступна в Україні.
Тим часом у черзі — пожвавлення. Охоронець відчиняє двері. Першим заходить чоловік років 45-ти, представляється Сєрим. Він заповнює документи і прямує до кабінету вакцинації. Питаю і його, чому вирішив щепитися?
“Я не працюю, але планую знайти роботу, а для цього мені треба буде мати сертифікат, — каже він. — Та й у магазин без сертифіката тепер не всюди зайдеш. Нові правила. Я хоч і бомж, але ж не порушник!”
Вакцинувався нині і 57-річний Юрій. Він — удівець, утратив паспорт, а після смерті дружини — і дах над головою. Чоловік нарікає на біль у ногах і загалом самопочуття. “Корони на додачу мені не треба”, — пояснює лаконічно свою мотивацію до щеплення.
“Ми, до речі, про вакцинацію дізналися на роботі, хлопці розповіли, — озивається товариш Юрія, Михайло. Як виявилося, чоловіки працюють разом, на будівництві. — Вакцинувалися “Пфайзером”, бо кажуть, що з іншими вакцинами за кордон можуть не пускати”. Я, дещо здивована, уточнюю: “А ви плануєте їхати за кордон?” “Ми не будуємо ніяких планів, але позбавляти себе такої можливості не хочемо”, — відповідають чоловіки.
37-річний Іван приєднується до бесіди. “Люди, їхати чи не їхати за кордон — яка різниця? Головне — здоров’я, — емоційно каже він. — Влітку я втратив друга. Ми познайомилися з ним тут, а помер він в Ужгороді. Там у нього лиш почало налагоджуватися життя, помирився зі сім’єю, і тут — ковід. Не поборов його, помер. Тому я і хочу вакцинуватися, щоб мати більше шансів дочекатися нормального життя”.
Влітку я втратив друга. У нього лиш почало налагоджуватися життя, помирився зі сім’єю, і тут — ковід.
Ольга Ільчишин, виконувачка обов’язків директора закладу, каже: за сьогодні тут вакцинувалось 75 осіб. “Безхатченки, коли дізнались про вакцинацію, одразу ж зреагували позитивно, — каже вона. — Медики надали нам вибір вакцин — можемо запропонувати всі, якими щеплять на території України. Усім вакцинованим, навіть тим, хто не має паспорта чи угоди із сімейним лікарем, видаємо документ про те, що щеплення зроблено”.
...На виході з Центру я зустріла Сєрого. Він яскраво розповідав своїм товаришам, як усе минуло. А ті — уважно слухали. Побачивши мене, Сєрий помахав рукою. Я — йому у відповідь.
***
Ні, безхатченкам не начхати на своє здоров’я. Чимало з них мріють повернутись до нормального життя і не хочуть втратити цей шанс через коронавірус.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як айтівці, бухгалтери, інженери та юристи об’єднались у Команду порятунку тварин
