У дев’ять місяців лікарі поставили Антонові діагноз: синдром Вердніга — Гоффмана. Це невиліковна хвороба, наслідки якої — втрата можливості рухати чи не всіма м’язами тіла. В Антона Дубішина рухомі лише вказівний палець на лівій руці та голова. 31 рік чоловік живе в інвалідному візку. І допомагає тим, хто цього потребує.
“Моїй мамі казали: “Здайте хлопчика в інтернат”, але вона цього не зробила”, — каже Антон. Нині саме мама допомагає йому в побуті.
“Освіту я здобував удома, вчився 11 років, — розповідає чоловік. — Так, було нелегко. А особливо депресував у підлітковому періоді”.
Втім хлопець зумів опанувати себе та віднайти сенс життя. А випадок, який стався з ним у 18-річному віці, був особливо знаковим на цьому шляху.
“У той день ми з мамою пішли в магазин, — розповідає Антон. — Мені потрібно було проїхати у візку між полицями з хлібом. А там стояли п’ятеро хлопців, вони були нетверезі. Мама попросила їх відійти, але у відповідь почула про мене: “Таких людей потрібно тримати вдома під замком!” Стало дуже боляче. Я думав: “За що мене принижують? За що цькують? Я ж така сама людина, як і всі!”
Цей випадок змусив мене почати робити щось, що має змінити ставлення соціуму до людей з інвалідністю”.
Хлопець став займатися благодійністю. Разом із мамою вишивав картини й продавав їх на аукціонах та ярмарках, а виручені кошти віддавав на потреби дітям у дитбудинках та інтернатах.
Разом із мамою вишивав картини й продавав їх на аукціонах та ярмарках, а виручені кошти віддавав на потреби дітям у дитбудинках та інтернатах.
У 2017 році він заснував громадську організацію для людей з інвалідністю. Тепер вони разом займаються благодійністю.
“За зібрані кошти купуємо дітям солодощі, фрукти та одяг, військовим — медикаменти, безхатькам — продукти, — каже чоловік. — Я часто приїжджаю до шпиталю, де лежать наші військові. У декого ампутовані кінцівки, вони не знають, як жити далі. А я приходжу до них і розповідаю про своє життя, привожу необхідні ліки. Тоді я відчуваю, що корисний своїй державі”.
А ще ГО Антона об’єднала хлопців та дівчат із інвалідністю, які вміють співати, танцювати, грають на музичних інструментах. “Хтось із них їздить в інвалідному візку, хтось не бачить, але це не заважає їм творити та допомагати іншим. Ми часто організовуємо концерти. Іноді до виступів приєднуються діти з інтернатів”, — продовжує благодійник.
Антон відкрив у собі талант писати вірші. І вирішив із їх допомогою мотивувати людей змінювати своє життя на краще. Він відвідував Лук’янівське СІЗО у Києві, Прилуцьку та Кременчуцьку колонії для підлітків.
“На таких зустрічах я читаю свої вірші, а після цього кажу людям: “Зрозумійте: ваше життя може бути набагато цікавішим! Є безліч добрих справ, якими ви можете зайнятися. Вірю, що люди, яким я це казав, зроблять правильні висновки та змінять своє життя”, — каже Антон.
Насамкінець чоловік додає, що його життєве гасло і водночас порада іншим людям з інвалідністю чи життєвими труднощами звучить: “Приймати себе таким, яким ти є”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також текст про топ-10 нардепів, які найчастіше використовують службові автівки
