Ті патріоти, які залишилися там, вірять -- наші скоро прийдуть. Телефонна розмова з мамою, яка опинилася по той бік фронту
Я там -- у чорному списку. Так, три з половиною роки тому в мій дім прийшла біда. 11 травня 2014 року відбулося "народне волевиявлення" -- так званий референдум у "ЛНР" і "ДНР", що зачинив мені двері у рідний дім.
Квітень 2014-го. Ми з мамою їдемо електричкою Луганськ -- Донецьк. Я народився і виріс у містечку Кадіївка, що на Луганщині. Але вже рік живу і навчаюсь в університеті Львова. Мама нахиляється до мене і тихо каже, що на нас кидають косі погляди інші пасажири. "Це через твою синьо-жовту стрічку і твою українську мову... Може, не варто привертати до себе зайву увагу і дражнити гусаків? -- шепоче вона. -- Краще зніми це від біди подалі. Ти ж відчуваєш, пахне війною..."
Мовчки хитаю головою. Але коли з вікна поїзда бачу на пероні Донецького вокзалу натовп людей у камуфляжі з георгіївськими стрічками та зброєю, все ж дозволяю мамі зняти мою синьо-жовту стрічку й заховати у кишеню. Вона полегшено зітхає: "Дзвони мені..."
Я ще не знав, що тоді на своїй рідній землі був востаннє. І що наше спілкування з мамою справді обмежиться довгими телефонними розмовами...
Травень 2014-го.
"Я на той їхній референдум не пішла, -- каже мама. -- Це просто цирк якийсь! Знаєш, що зробила Віра Павлівна, твоя вчителька української мови? Вона вписала в бюлетень свого кота! Так і написала -- Барсик Барсикович, щоби показати весь абсурд ситуації. А внизу великими буквами приписала непристойний вислів -- послала їх усіх... І що ти думаєш? Той "бюлетень" зарахували, Барсик висловив свою волю!
Це все в голові не вкладається: виборчі списки ніхто не перевіряв, можна було голосувати за сусідів. А найсмішніше, що вони навіть скриньок своїх не мали, тому використовували українські. Затирали тризуби, а де не вдавалося -- просто скотчем заклеювали зображення.
Люди збирались на мiтинг у день "референдуму" з лозунгами "Ми -- за Україну!" Та останньої митi вирiшили, що жодних акцiй не буде. Мовляв, контролювати агресiю iдiотiв неможливо, а навiщо нам, щоб кров пролилася. Ось ми i не вийшли. Ти там як, сину? Що нового в тебе?"
...Я розповiдаю їй про свої новини. А сам думаю про те, що коїться у моєму рiдному мiстечку. Чомусь спадають на думку слова Мао Цзедуна, що "гвинтiвка робить владу". На мiсцевих сайтах пишуть, що за "ДНР" i "ЛНР" проголосували 96% населення, а явка на "референдум" сягнула 75%. Менi з того смiшно, бо бути цього не може. Немає у нашому краї стiльки неадекватних людей. Хто нинi в нас пiдтримує цей бандитський уряд? Мiсцевi гопники, наркомани, алкашi, колишнi злочинцi. Ну i ще деякi пенсiонери. Першi отримали зброю i вiдчули владу. Другi просто хотiли бiльших пенсiй -- як у Росiї. А такi, як моя мама, опинилися в заручниках...
Червень 2014-го:
-- Тепер я знаю, що в життi можливо все, -- сумно каже мама. -- А пiсля перших "градiв" i волання сирен уже взагалi нiчого не боїшся. Знаєш, куди бойовики завезли свою технiку i стрiляли "градами" по наших? Майже пiд стiни районної лiкарнi. А ще тi тварюки викрали нашого головного лiкаря i вивезли в мiшку до Слов'янська. Вимагали за нього викуп -- двi тисячi доларiв. Вiн тепер у Херсонську область виїхав.
-- Мамо, виїдьте i ви з бабусею, -- прошу я.
-- Вона слабка, ти ж знаєш, i тинятися з нею по чужих кутках... Чи витримає? Та й не треба менi нiкуди їхати -- нашi скоро прийдуть, я знаю. Ну не може ця влада втриматись надовго, це ж абсурд!
Тодi я ще не знав, що через три роки в нас буде понад 1,5 мiльйона тих, хто виїхав з окупованої територiї, а повернутися не змiг. I що до мого мiста нашi не дiйдуть...
Липень 2014-го:
-- Не приїжджай додому, навiть не думай! -- мама схвильовано кричить у слухавку. -- Вони знають, що ти був на Майданi. А здогадайся, хто занiс тебе в чорний список? Твiй хрещений тато!
... Зв'язок переривається. А в моїх скронях пульсує кров, i я думаю тiльки про те, щоб одного дня тi виродки не прийшли по маму.
Серпень 2014-го:
-- Ледве додзвонилася до тебе, зв'язку майже немає. У нас тут банда Мозгового тепер заправляє. Комендантську годину ввели, пiсля десятої вечора на вулицю не вийдеш. Ми просто у вiдчаї з бабусею. Що ти кажеш? Утiкати? А житло за якi грошi винайняти? I куди? Кому ми потрiбнi?
-- А як же евакуацiя?
-- Та немає нiякої евакуацiї. Хто як може, так i втiкає. А хто нi... Але не хвилюйся, все буде добре.
...Я мовчу. Чи справдi буде?
Сiчень 2015-го:
-- Привiт, сину. У нас Новий рiк був при свiчках -- свiтла вже декiлька тижнiв немає, батареї не грiють. Знайшла трохи цукерок до святкового столу, ще зi старих залишкiв. Тепер це страшенний дефiцит. Нiчого не купиш -- мародери все повиносили. У нас на все мiсто навiть жодного банкомата немає, вiриш?
Жовтень 2015-го:
-- Я вчора воду з криницi несла. Та не хвилюйся, це не вперше -- ми тут уже звикли, що води немає. Так от, якийсь чоловiк допомiг вiдра донести. I так обережно питає мене: "Як вам нове життя? Що думаєте?" Своїм виявився. Знаєш, з годину iз ним говорили, все згадували минуле. Наче трохи легше стало на душi... У нас тепер люди взагалi мiж собою мало спiлкуються, особливо на тему полiтики. Ключове завдання -- вижити.
Березень 2016-го:
-- Я чомусь пригадала той день, коли ми їхали з тобою в електричцi. За твiй залiзничний квиток, за студентською пiльгою, заплатили 7 гривень. А знаєш, скiльки тепер коштує добратися з нашої Кадiївки до України через лiнiю розмежування? Мiнiмум 350 гривень.
Знаєш, що таке "пенсiйний туризм"? Це коли людина їде по пенсiю на пiдконтрольну Українi територiю i скуповується для себе та для знайомих. Люди стоять з ранку до ночi в чергах бiля Ощадбанку. Їжа, лiки -- все тягнуть додому з України. У нас же цiни -- космiчнi. Українських продуктiв майже нема, а росiйськi їсти неможливо. Та їхня "Кубанська" олiя якоюсь нафтою тхне. Пачка масла коштує, на українськi грошi, 40 гривень, а на смак -- справжнiсiнький тобi маргарин. Свинину вже давно не купую, бо коштує 170 гривень за кiло.
А найгiрше з медикаментами. У лiкарню, де я колись працювала, позавозили протермiнованi препарати, двоє пацiєнтiв ледь не померли вiд них. В аптецi пачка анальгiну 60 гривень коштує. На iмпортнi лiки навiть дивитись боюся -- вони вчетверо дорожчi, нiж в Українi.
Серпень 2017-го:
-- Немає зла, щоб на добре не вийшло, -- моя мама вмiє бути оптимiстом навiть у найважчi часи! -- У нас тепер що не мешканець -- то український патрiот. Люди порiвнюють, як було i як стало, та й роблять висновки. Чим та нова влада думає: тридцять шахт затопили, навiть тi, що по сто рокiв працювали. У Чистяково, де твiй дiд працював, iз шахти все обладнання вивезли i на брухт здали. На завод "Хiткарбон" вони взагалi посеред дня увiрвались, людей поклали на пiдлогу i стали виносити комп'ютери, верстати та сейфи з грiшми...
А говорити про це не можна. Нiчого не можна. Сергiя, сина тiтки Валi, посадили на двадцять рокiв за те, що вiн читав українськi сайти. А пацану ж лише сiмнадцять... Тепер у Луганську, в тюрмi. Чи вийде звiдти живим?..
Листопад 2017-го
-- Добре, що хоч у тебе все гаразд. Вчишся i працюєш. Ти в мене молодець, -- радiє мама.
-- Так, мамо, у мене все гаразд, -- вiдповiдаю я.
...I мовчу про те, що за цей час тричi змiнював житло i чотири рази -- роботу. У сiмнадцять менi довелося стати дорослим i покладатися лише на власнi сили.
Я мовчу про те, що, здобувши вищу освiту у Львовi, планував повернутися додому, щоби працювати i жити поруч iз батьками. Це страшно, коли тебе викидають з рiдного дому. Це боляче, коли живеш з вiдчуттям, що його дверi зачиненi для тебе. I, найiмовiрнiше, -- назавжди.
Я не кажу мамi про те приниження, яке вiдчуваю щоразу в банку чи державнiй установi, коли службовець бере в руки мiй паспорт i -- мов гостре жало -- довiдку внутрiшньо-перемiщеної особи. Цей документ чомусь дiє, мов червона шмата, на кожного другого чиновника: вiн починає кудись дзвонити, щось уточнювати...
"Зрадник", -- читаю я в його очах. Хоча, можливо, вiн так i не вважає. Це просто його робота: пiдозрювати всiх i кожного, а таких, як я, -- особливо. У такi моменти я думаю, що, ставши персоною нон грата на своїй малiй батькiвщинi, я назавжди залишусь чужинцем i громадянином другого гатунку в неокупованiй Українi.
Я не кажу мамi, що часто думаю про мою кицьку Пiкселiну, яка втекла, злякавшись звукiв канонади, i не повернулась. Колись, можливо, я заведу собi iншу. Але Пiкселiна була найкращою кицькою у свiтi.
Якщо б мене запитали, за чим сумую найбiльше, то скажу вiдверто: навiть не так за домом, як за степом. Коли видно всi зорi, гуде в далечинi завод, i поруч -- цвiркуни. Бо тут, де я живу тепер, переважно лiси...
Максим ЛУГАНЧАНИН, Експрес
