В’язати спицями Борис Комаров навчився ще в дитинстві. А після повномасштабного вторгнення Росії активніше взявся за улюблену справу.
“Мого дідуся колись совєти “розкуркулили” і всю родину вислали до Казахстану. Там я й народився. Пам’ятаю, як був малим, то мама брала до рук спиці та нитки й в’язала одяг, шкарпетки, адже тоді не було можливості все купувати. Дивлячись на неї, я й собі опанував це ремесло. І відтоді не розлучаюся зі спицями. Через 22 роки вирішив повернутись на Чернігівщину, звідки коріння нашого роду, — розповідає Борис Комаров. — Тут зустрів дружину Вікторію, з якою душа в душу ми прожили 60 років і виростили сина. Я трудився механіком та електриком. І продовжував в’язати. Зазвичай це були светри, безрукавки та шкарпетки, які в мене просили дружина, теща та їхні сестри. Мені дуже подобалось підбирати кольори, комбінувати їх, створювати унікальну річ, якої нема ні в кого... Два роки тому ми з дружиною захворіли на ковід, обох забрали до лікарні. Наступного дня мені повідомили, що Вікторія померла внаслідок ускладнень. Мене навіть не відпустили на прощання з коханою, сусіди її хоронили. Син, онука та правнучка мешкають далеко, інших родичів нема, тому втрату дружини переживав надзвичайно тяжко. А потім почалась повномасштабна війна й потрібно було опанувати себе”.
Якось, пригадує співрозмовник, він учергове сидів у підвалі під час повітряної тривоги. Розмовляли з сусідкою Світланою, а вона тим часом мотала нитки в клубок.
“Спитав у неї: “В’яжеш?” Вона підморгнула й поцікавилась, чи не хотів би я спробувати. Мовляв, є потреба у шкарпетках для наших бійців. Я відповів, що вмію в’язати й з радістю допоміг би, тому що розумію, наскільки складно нашим бійцям на передовій, особливо взимку. Наступного дня Світлана мене завела до однієї з громадських організацій, там дали нитки і я разом з усіма сів працювати. І так приємно стало, що, попри свій поважний вік, можу бути хоч чимось корисний нашій армії. Адже кожна пара шкарпеток — це ще один зігрітий військовослужбовець, у якого буде більше сил і наснаги нищити ворога. Та й саме в’язання відволікає мене від поганих думок. Найбільше радію, коли воїни передають мені слова вдячності. Вони приємно вражені, що їм допомагає навіть 85-річний дідусь”. Борис Комаров каже, що вже передав для військових на фронт понад 110 пар шкарпеток. А найбільша мрія 85-річного чернігівця — дожити до нашої перемоги.
“Дідусь ходить до нашого волонтерського центру, спираючись на паличку, бо через хворобу ноги вже його погано слухаються, — каже волонтерка та голова правління громадської організації “Голос батьків” Оксана Дорошенко. — Та й зі слухом у нього проблеми. Але пан Борис ніколи не скаржиться на самопочуття і з радістю нам допомагає. Впевнена, що таку сміливу й працьовиту націю жодному ворогу не здолати”.
