Невеличка ошатна кімната в одній із новобудов у середмісті Івано-Франківська. Близько 20 поважних жінок пишуть на планшетах листівки воїнам, які згодом передадуть на фронт. Прошу дозволу прочитати.
“Добрий день, синку! Пише тобі бабця Валя. Я тебе не знаю, але дякую тобі та твоїм батькам за тебе. Низько схиляю голову перед тобою і твоєю рішучістю та сміливістю. Дякую за те, що можу спокійно дихати, жити, що на мене не падають бомби, що можу дивитися на сонце. Молюся за тебе та всіх вояків”, — написано просто й щиро, наче рідному онукові.
Створила клуб “Ба і Ді Маріуполь” івано-франківська активістка Галина Плотницька. І до повномасштабного вторгнення пенсіонерка-педагогиня не сиділа на лавочці з подругами, обговорюючи новини та хвороби. У 2019 році вона зібрала активних пенсіонерів і започаткувала в місті клуб для людей золотого віку, де вивчали фінансову та комп’ютерну грамотність, англійську, займалися рукоділлям. Клуб успішно діяв, було чимало задумів, хотіли втілити десятки новацій. Але почалася велика війна. Пані Галина з перших днів стала волонтерити, допомагала людям, які через втрату домівок та небезпеку змушені були покинути рідні міста й села. А особливо — маріупольцям, яких вважає прикладом незламності та мужності.
“У вересні 2022-го я брала участь у проекті “Правова освіта для людей похилого віку”, прийшла до хабу “Я Маріуполь” та запропонувала старшим людям взяти участь у тренінгу, — розповідає пані Галина. — Вони радо погодилися. А згодом менеджери попросили мене організувати щось для старших осіб з Маріуполя, бо вони, як приходять до хабу, то лише плачуть. Тоді ми запровадили курси комп’ютерної грамотності, на яких навчали пенсіонерів, як користуватися мобільними телефонами та іншою технікою. Далі були розмови з психологом, заняття фізкультурою, рукоділлям. Так і народився наш клуб “Ба і Ді Маріуполь”.
Бабці з Маріуполя виготовляли різноманітні браслетики, ангелів, реалізовували їх на благодійних ярмарках і передавали гроші на ЗСУ. А ще — в’язали шкарпетки для поранених вояків, готували вареники для захисників та захисниць на фронт. Учасники клубу також їздять на екскурсії, відвідують музеї. За словами пані Плотницької, літні маріупольці, які раніше лише плакали, стали розкриватися, спілкуватися, мріяти.
У кожної учасниці клубу своя непроста історія. Так, Світлана Харіва 35 років трудилася в одній з найбільших в Україні енергетичних компаній. А зараз працює у місцевому тролейбусному депо електромонтеркою. У клубі знайшла однодумців, дізналася багато про прикарпатський край, спробувала вперше писати писанки та ліпити з глини. 61-річна Ольга Осипова працювала лікаркою-стоматологинею. Її батьки загинули, у неї вже немає дому. “У клубі я багато спілкуюся, дізнаюся щось нове, навчаюся, словом — живу. Бо треба жити”, — каже пані Ольга.
“Нас об’єднала війна й страждання. Але що робити? Плакати, горювати? Можливо, цього хочуть наші вороги. Але так не буде”, — навперебій запевняють маріупольські бабусі.
