Із рюкзаком, крок за кроком, попри біль і втому, на протезі, за шість годин ветеран піднявся на Говерлу. Для нього це було не просто сходження, а перемога духу над тілом, віри — над сумнівами.
“Після школи я навчався у Лісотехнічному університеті у Львові, здобув спеціальність хіміка-технолога, але не працював за професією. Зрозумів, що не моє, — розповідає Петро Кулик. — Потім у пошуках кращого життя опинився у Польщі, працював кілька років на заводі з виготовлення пластикових вікон. Робота важка фізично, але з часом звик”.
Додому із заробітків Петро Кулик повернувся 13 лютого 2022 року. У перші дні повномасштабного вторгнення записався у місцеву територіальну оборону.
“Ми ходили на блокпости, патрулювали. Навчився стріляти зі зброї. Ніхто не знав, скільки війна триватиме. Навесні 2023-го долучився до ЗСУ, хоча раніше від строкової служби мене звільнили за станом здоров’я, — каже співрозмовник. — Я потрапив до 80-ї бригади у десантно-штурмові війська. Після навчання в академії дістав звання молодшого лейтенанта. Згодом у Німеччині опанував навички з військової справи. Після повернення мене призначили командиром взводу, і я вирушив на передову — на Донеччину, де проводився контрнаступ. Лише там прийшло усвідомлення, що я не на полігоні, а кулі — не холості, вони можуть вбити. Найстрашніше було втрачати побратимів. Після місяця боїв на нулі —
24 серпня — я дістав важке поранення у Кліщіївці. Нас накрило мінометним вогнем, мені зачепило ліву ногу вище коліна. Зумів відповзти до підвалу, майже добу там пробув, чекаючи на евакуацію. Наклав собі турнікет. Далі мене забрали у Дніпро, проте розвинулося зараження крові. На жаль, ліву ногу не врятували. Я переніс високу ампутацію. Це не злякало, бо розумів, що життя триває, дарма що ти на протезах. Після Дніпра лікувався у Києві, Тернополі та Львові. Знаю, що таке фантомні болі. Особливо у перші місяці, тепер уже трохи легше”.
Через чотири місяці після поранення Петрові Кулику поставили у США протез. Там ступив перші кроки. Потім повернувся у рідне село. “Я їжджу на риболовлю, ходжу до лісу, мандрую, — зауважує співрозмовник. — Вирощую кролів, заготовляю сіно. У моїй автівці — коробка-автомат, то з керуванням нема проблем, також їжджу на скутері. Часто запрошують у школи, де читаю лекції діткам, спілкуюсь з ними. Маю від цього неабияке задоволення.
Планував влітку 2022 року підкорити Карпати, але все зруйнувала війна. Коли мене після протезування спитали про найбільшу мрію, поділився, що хочу в гори. Ветеранська організація, куди я входжу, співпрацює з місцевою туристичною агенцією. І у 2024 році я піднявся на Петрос, висота якого 2020 метрів. Це так сподобалося, що цього року в червні спланували підйом на Говерлу. Із собою взяв рюкзак із водою, дощовиком та перекус. На підйом пішло шість годин, на спуск — чотири. Підйом був плавний, а ось останні 500 метрів виявились важкими через каміння та скелі. Але все вдалось. 2061 метр над рівнем моря. Український прапор у моїх руках — і відчуття неймовірної радості! Вірю, що мій приклад надихне інших воїнів, які зазнали важких травм, не здаватися. Бо протез — це аж ніяк не вирок”.
За словами Петра Кулика, тепер він мріє піднятися на Ай-Петрі в українському Криму.
