Уляна Сулятинська — із села Сопів, що на Прикарпатті. Вона називає себе першою дівчиною-вівчарем України. А я, поспілкувавшись із нею, додала б, що це — людина, в якої можна повчитись мистецтва втілювати мрії.
— Уляно, чим тебе захопили вівці?
— У мене це ще з дитинства — я дивилась американські фільми про різні ферми і теж хотіла мати таку та розводити там овець. У 16-ть почала серйозніше цікавитись цією темою — читала відповідну літературу, переглядала пізнавальні відео.
— А що казали на таке твоє захоплення батьки?
— Казали: “Улянко, та які вівці?!” (Сміється). Відправили мене вчитись на перукаря-візажиста. Але і це мені знадобилося — овець же також треба стригти. (Сміється).
— То що було далі — як ти стала першою дівчиною-вівчарем в Україні?
— Сім років тому я познайомилась із вівчарем Василем Стефураком — знаним на Прикарпатті популяризатором цієї справи. Він, побачивши моє бажання займатись вівчарством, подарував мені чотирьох тварин. Та я не мала де їх утримувати. Вівці залишились у пана Василя, але ними опікувалась я, тож ягняток, які від них народились, продала. Отак стартував мій овечий бізнес. Я продавала ягнят, купувала нових. Гроші на свою мрію збирала, працюючи з іншими тваринами на фермі пана Василя. А після трьох років праці почала заробляти і на своїх овечках. Нині у моїй власній отарі — 60 голів.
— Скільки ти заробляєш?
— Минулого місяця заробила тисячу доларів, продавши близько десяти ягнят.
— Розкажи, яким є робочий день дівчини-вівчаря?
— Прокидаюся я о 6-й ранку — п’ю каву, біжу до кошари пана Василя і виводжу овець на пасовисько. Там ми проводимо три години, увечері — ще раз веду овець пастися.
А між тим доглядаю й інших тварин на фермі. До хати зазвичай повертаюсь о восьмій вечора. Взимку, хоч вівці й не пасуться, я все одно їх вигулюю, а також — даю їм корм. А ще час до часу я оглядаю тварин, аби переконатися, що вони здорові, не мають слідів від укусів якихось комах. Для цього треба іноді й 120-кілограмову перевернути на спину. Ох і нелегко це для мене — 46-кілограмової! (Сміється).
— А й справді — як даєш із цим раду?
— Беру овечку за передню праву і задню праву кінцівки й перевертаю! Спочатку після та-
кої роботи руки так боліли, наче я сама вагон цегли розвантажила! Але тепер це все — легко.
— А пологи в овець доводилось приймати?
— Еге ж, і навіть посеред лісу! Зрештою, окіт в овець найчастіше буває під час літнього випасу. Народжених ягнят я забираю до ферми: якесь — в полотняну торбину, якесь — на руки і — додому.
— А як до твоєї роботи ставляться друзі та родичі?
— Багато друзів відвернулися, родичі — перестали спілкуватись. Був такий час, що реально булили — ображали, принижували. Але я знала, що я хочу цим займатись, і мені було байдуже, що про це думають інші. Гадаю, люди, які насміхаються з мене, — нещасні, бо не розуміють, що означає — знайти справу свого життя!
Багато друзів відвернулися, родичі — перестали спілкуватись.
От знаєте — іноді вранці виходжу до овець, а вони такі раді мене бачити, що стрибають, буває й перевертають! (Сміється). Радісних митей у цій роботі — мільйон! Але і сумних, знаєте, не бракує. Іноді люди, які йдуть повз пасовище, можуть викинути туди пакет, обгортку від цукерок чи ще якесь сміття, а вівці це з’їдають разом з травою. І через таке гинуть. Тому, користуючись нагодою, я б хотіла попросити людей бути відповідальнішими і не засмічувати природу.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як 22-річний українець став абсолютним чемпіоном світу з ловлі риби спінінгом з берега
