Спільнота “Емаус-Оселя” розташована у містечку Винники, що біля Львова. Тут допомагають бездомним людям, яких в осередку ще називають компаньйонами.
“Оселю" створила у 2001 році моя сестра — художниця Олеся Саноцька, яка до цього займалась соціальною діяльністю — зокрема, організовувала майстер-класи для алко- та наркозалежних осіб, — розповідає 46-річна Наталя Саноцька, співвідповідальна за спільноту взаємодопомоги “Емаус-Оселя”. — А якось Олеся познайомилась із представником міжнародного руху “Емаус”. Сестра написала проект, представила ідею, і організація виділила їй 8 тисяч євро на створення осередку тут. На ці кошти вдалося придбати будиночок на околиці Винників. Згодом з допомогою благодійників компаньйони змогли відремонтувати його.
У 2016-му моя сестра Олеся померла від онкохвороби. Тоді я більше взялася за роботу організації”.
Першим компаньйоном в “Емаус-Оселі” став чоловік на ім’я Олександр. “Під час презентації проекту в одній із лікарень Львова він підійшов до Олесі і сказав, що не має де жити й попросився до “Оселі”, — каже Наталя Саноцька. — Нині Олександр уже має власне житло, позбувся алкогольної залежності і часто приходить до нас у гості”.
Пані Наталя запрошує мене до кухні “Оселі”. Тут саме порається 63-річна Альбіна Міхневич, яку інші компаньйони звуть “мама Алла”. “Я живу в “Оселі” 15 років, — розповідає пані Альбіна. — А до того три роки жила на вулиці. Так сталось, бо померла моя мати, а з вітчимом у нас завжди були конфлікти, і він мене вигнав з дому. Зі своїми дітьми я тоді посварилась, податись було нікуди”.
Наталія Саноцька разом із 63-річною бездомною Альбіною Міхневич.
Алла каже, що в “Оселі” відчуває себе потрібною. Разом із іншими мешканцями закладу вона їздить роздавати одяг бездомним, а також допомагає у приготуванні для потребуючих вуличних обідів.
На кухні порається і пан Володимир. “Я сам зі Слов’янська, — розповідає 60-річний Володимир Суходольський. — Потрапив сюди три роки тому, а до того 17 років жив на вулиці. Сюди звернувся на пораду знайомих, які мешкали тут. В “Оселі” я змінився, став ходити до церкви, не вживаю спиртного. Працюю на сортувальні — сортую одяг”.
У 2013 році в “Оселі” почали збирати одяг, взуття, інші речі — охочі залишають усе, чим бажають поділитись, у спеціальних контейнерах, які розмістили у Львові та Винниках. А потім усе це сортують та роздають потребуючим. До слова, за день із контейнерів збирають приблизно три тонни речей.
В “Оселі” також діє майстерня, де жителі спільноти, які в минулому були бездомними, дають нове життя старим меблям. Меблі учасники спільноти реставрують їх для власників або на продаж. Зароблене витрачають на утримання та розвиток “Оселі”.
До слова, щовечора після праці, яка тут триває від 9.00 до 18.00 з перервою на обід, мешканці “Оселі” відвідують різні курси з особистісного розвитку, а також грають у теніс чи футбол.
В “Оселі” кажуть: головне для соціальної адаптації бездомного — дати йому відчуття своєї потрібності. “Зокрема, через залучення до різних ініціатив в “Оселі”. Так люди вчаться жити по-новому, працювати, комунікувати і завдяки цьому змінюються, — каже пані Наталя. — Крім того, із нашими мешканцями працюють психологи, які допомагають їм будувати плани та втілювати їх. А це вселяє людям упевненість у житті”.
При "Оселі" також діє крамниця вживаного одягу, в якій працюють бездомні.
31-річна Оксана Бучковська, працівниця “Оселі”, додає — багатьом вихідцям звідси вдалось змінити життя
на краще. “Люди створюють сім’ї, знаходять роботу і навіть запускають власний бізнес. А один наш “випускник” Стас нині переїхав до Німеччини і працює в соціальній сфері”, — каже пані Оксана.
Загалом людина тут може жити стільки, скільки їй потрібно. Утім слід дотримувати правил. “Не можна вживати спиртне та інші засоби, які змінюють свідомість, — пояснює пані Оксана. — Також важливо не брати речей інших людей, не проявляти агресію. Якщо мешканець тричі провинився, не зважає на попередження, з ним доводиться прощатись”.
В “Оселі” 15 соціальних працівників. Цих людей мотивує дещо важливіше за гроші. “Це неймовірно бачити, як нещасливі люди стають щасливими, бо мають домівку і нових друзів, бо в них повірили і дали їм шанс!” — кажуть вони.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також репортаж із заводу, де створюють мікрочипи
