63-річний Володимир Ягніщак народився у селі Комишацьке, що на Донеччині (нині це окупована територія), але з чотиримісячного віку мешкав у селищі Журавно на Львівщині. 19 років тому життя закинуло його до Канади. Там він отримав декілька посад у населеному пункті, де не кожен наважився би оселитись — зокрема, через дуже складні погодні умови.
— До Журавна мене забрала прабабуся Катерина. Згодом і батьки переїхали туди. Обоє працювали в місцевій школі, тато — вчителем музики, мама викладала українську мову й літературу, — розповідає Володимир Ягніщак. — Я ж, завдяки сестрі прабабці — Марії, захоплювався біологією. Вона була монахинею, але в роки війни монастир розбомбили, тож жила з нами. Закінчивши школу з золотою медаллю, я мріяв стати генетиком і селекціонером лікарських рослин. Але у виші отримав відмову, оскільки не розрізняю кольорів.
Зрештою я закінчив історичний факультет. Викладав історію України в контексті європейської історії у вищих навчальних закладах Львова, а потім — і в Німеччині, Польщі, Литві, США. А 19 років тому я вирішив емігрувати до Канади. Там визнають українські дипломи про вищу освіту. Тож спершу я викладав у виші Едмонтона. А потім працював у різних інстанціях судової системи. Спочатку — як перекладач. А опісля закінчив спеціальні курси й отримав можливість просування по службі. Працював судовим експертом.
— А як ви опинились у Чіпеванлейку?
— Я відгукнувся на пропозицію роботи в цьому населеному пункті. Річ у тім, що у Канаді після 65-річного віку всі отримують однаковий розмір пенсії за умови наявності 10-річного стажу, але ще є додаткова пенсія, яку можна отримати за 5 найкраще оплачуваних років роботи.
Для емігрантів вона становить 20% середньої зарплати, для народжених у Канаді — 40%. І власне завдяки цій роботі я можу розраховувати на додаткову пенсію.
— Яку посаду ви обійняли?
— Їхав працювати у відділ прокуратури по роботі з емігрантами, але на момент мого приїзду директорка школи покинула роботу й виїхала з Чіпеванлейка. Тож я замінив її на цій посаді, ставши при тім ще й учителем усіх предметів для учнів 5 — 9 класів. Не викладаю лише музику. Відтак я представляю орган
освіти та виконавчу владу в поселенні Чіпеванлейк. Продуктами працівників цієї школи забезпечує уряд.
Також мені надали будинок, авто. Місцеві ж їздять за 150 кілометрів лісовою грунтовою дорогою до найближчого містечка, аби закупитись.
— Які ще особливості життя там?
— Десять місяців тут триває зима, мінімальна температура, бувало, сягала 58,8 градуса морозу. Весни немає, осінь — лише 2 тижні, а протягом 2 місяців літа температура повітря піднімається до +40 градусів. Світає тут о пів на дев’яту, смеркає — приблизно о 16.00. Зараз надворі — 33 градуси.
Десять місяців тут триває зима, мінімальна температура, бувало, сягала 58,8 градуса морозу.
А ще довкола багато звірів: ведмеді, вовки, лисиці, куниці, дикі коти, лосі... В озері Чіпеван водиться дуже дорога й популярна у фешенебельних ресторанах біла риба. А рибалити тут мають право лише місцеві, вони регулярно діляться зі мною уловом.
— А скільки людей живе в поселенні?
— Це поселення племені Крі, представники якого спершу жили на території східної Канади (йдеться про відстань у 10 тисяч кілометрів). А років 300 тому осіли тут. Офіційно в Чіпеванлейку зареєстровано сто сімей, у багатьох — по 10 — 15 дітей. Уряд щомісяця виплачує місцевим допомогу на утримання кожної дитини до 18-річного віку.
До школи тут ходить 41 дитина, старшокласники — на дистанційному навчанні. Загалом — близько ста учнів.
— Наскільки школа забезпечена всім необхідним?
— Школа — доволі сучасна, кожен учень забезпечений комп’ютером, у класах є “розумні дошки”. Маємо добре оснащений спортзал, душові. На кухні в школі дітям готують сніданок і обід. До слова, щоранку учні вітаються зі мною словами: “Слава Україні!” Вони знають, звідки я родом, поважають мою національність. А я, до слова, вивчаю їхню мову — Крі. На Різдво виконую роль Санти, розвозячи місцевим дітям подарунки. А ще заснував архів школи, пишу її історію, основні події якої планую зобразити малюнками на стінах у спортзалі й видати згодом книгу.
— До України повертатись не хочете?
— У Чіпеванлейку працюю вже п’ятий рік. Після виходу на пенсію (через півтора року) я зможу отримувати додаткову виплату. Тоді спершу поїду до Едмонтона — там маю власний будинок. А потім — думаю, повернусь до України. Дуже тягне в рідне селище, де в сторічному будинку живуть мої мама та брат.
Історія українця, який емігрував до Канади й нині живе у найпівнічнішому поселенні провінції Альберта — Чіпеванлейку ності 10-річного стажу, але ще є додаткова пенсія, яку можна отримати за 5 найкраще оплачуваних років роботи.
Для емігрантів вона становить 20% середньої зарплати, для народжених у Канаді — 40%. І власне завдяки цій роботі я можу розраховувати на додаткову пенсію.
— Яку посаду ви обійняли?
— Їхав працювати у відділ прокуратури по роботі з емігрантами, але на момент мого приїзду директорка школи покинула роботу й виїхала з Чіпеванлейка. Тож я замінив її на цій посаді, ставши при тім ще й учителем усіх предметів для учнів 5 — 9 класів.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також репортаж із майстерні карнавального одягу для дітей
