Павлові Ровенку з Одеси — 28. Він — кобзар. “Мене часто називають бандуристом, — пояснює чоловік. — Але вуличних співців в Україні завжди називали кобзарями”. Він виконує старовинні кобзарські мелодії, а пісні на вірші Шевченка у його оригінальних обробках переплітаються з хітами гуртів “Океан Ельзи”, “Скрябін”, “Nirvana”, “Metallica” та саундтреками з відомих фільмів.
Павло розповідає, що в дитинстві вчився грати на фортепіано, гітарі та акордеоні. Готувався до вступу в музичне училище за спеціальністю “акордеон”.
“Тоді хтось з членів комісії мене запитав, чи вмію я співати. Кажу: ну щось там, — розповідає. — І заспівав. Викладачі порадилися і кажуть: “Можемо тебе на клас бандури взяти, наразі там — недобір”. У мене — шок. Яка бандура? Як я маю навчитися грати на інструменті за два дні? Та викладачі вирішили, що людина, яка хоче, може все. Дали мені вивчити чотири твори. Через два дні я прийшов на іспит. І склав його!”
Павло розповідає про свій інструмент. Каже, придбав його дванадцять років тому — тоді бандурі було вже 49 років! “Вона у мене доросла, — хвалиться. — І звучить краще за будь-яку нову. З цією ми зійшлися тембрами звучання”.
Після закінчення консерваторії Павла запрошували стати керівником Петербурзької капели бандуристів, пропонували працювати в Канаді. Але він втілив свою мрію — став мандрівним музикантом. Нині будь-яку площу Павло може перетворити на концертний майданчик — після п’яти хвилин до нього вже неможливо проштовхнутися крізь натовп слухачів. До речі, виступає кобзар у стилізованій вишитій сороч- ці, шароварах. У вусі — сережка на довершення образу.
“Хоч спочатку так страшно було виступати, — згадує. — Пам’ятаю, побачив якось у сквері кобзаря і подумав, що ніколи так не зможу. Та друзі стали виводити мене з бандурою в люди. Було дуже соромно класти поряд капелюх на гроші. Але згодом я звик”.
Сьгодні Павло живе зі свого співу та гри на інструменті. Каже, на життя вистачає. Питаю, чи планує свої поїздки.
“Намагаюсь, але часто роблю все спонтанно. Стало сумно? Зібрав речі і поїхав. У рідній Одесі подобається виступати. Влітку люди з усіх усюд з’їжджаються сюди на відпочинок. Іноземці взагалі вражені моєю грою — багато з них ніколи не бачили бандури”, — розповідає кобзар.
Та не всі сприймають його гру привітно. “Підходив до мене один із замовленням зіграти “Мурку” чи “Рюмку водки”, — розповідає Павло. — Я відмовив. Бо моє кобзарство — це українська пісня. Не усім це подобається. Деякі матюками обкладають або погрожують побити. Та здебільшого люди в нас добрі. У деяких містах уже маю справжніх фанатів. От у Запоріжжі, наприклад. Жінки як налітають після виступу! Боже бережи! Не знаю, куди від них ховатися (сміється).
А ще під час виступу можна підморгувати гарним дівчатам. Одного разу підходить до мене хлопець і питає, скільки коштують мої уроки. Я відповідаю. А він: “Та я не про бандуру, я — про уроки пікапу!” Хлопець вирішив, що я володію майстерністю зваблювати дівчат”.
Насамкінець Павло зауважує, що його кобзарство — велика підтримка для людей, яка саме в цей період розвитку країни дуже важлива. “Люди мають чути українську пісню, — каже. — Це впливає на усвідомлення того, що ми всі — українці. І маємо обстоювати своє”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як 37-річна лікарка зі Львова підкорила конкурс “Місіс Європа 2019”
