26-літній Володимир Дубровець із села Копище, що на Житомирщині, понад два роки опікується дітьми свого рідного брата. Петро з дружиною Марією взимку 2022-го підірвались на міні й загинули. Тоді вмить осиротіли восьмеро їхніх діточок. Найстаршому — Юрію — було 13 років, а найменшій, Марійці — лише два місяці.
“Наше село за кілька кілометрів від білоруського кордону. Навкруги ліси, багато грибів та ягід, дуже мальовничий край. Я виріс у багатодітній родині, нас у батьків було одинадцятеро. Жили скромно, але в любові та повазі одне до одного. Я та мій брат Тарас — із двійнят, ми наймолодші, — розповідає Володимир Дубровець. — Після школи, щоб заробити на життя, був за кордоном на заробітках. Повномасштабне вторгнення застало мене в Україні. До Копища окупанти не дійшли, стояли за 70 кілометрів звідти. У перші дні війни поїхав в Олевськ до військкомату. Але в ЗСУ мене не поспішали брати, мовляв, нема бойового досвіду. То було дивним, бо тут рвешся на фронт, а чуєш відмову. Якось знайшов оголошення, що набирають добровольців для деокупації Маріуполя. Подав свою кандидатуру, так опинився в “Азові”, воював на Донеччині. Найважче було втрачати побратимів...”
За словами співрозмовника, життя їхньої родини змінила трагедія. 7 грудня 2022 року його брат Петро з дружиною Марією повертались із сусіднього села мікроавтобусом. Їхня машина підірвалась на міні. Вижити не вдалось нікому. Разом із ними мав їхати старший син Юрій, але він того дня погано почувався й залишився вдома. Це і врятувало дитині життя.
“Напередодні Юрі приснився сон, що він у літаку летить і йому дають глянути в бінокль. Став у нього дивитись і побачив, що їде їхній бус, а далі вибух. Хтозна, може, то був справді віщий сон, — провадить далі Володимир. — Братові Петру на момент загибелі було 38 років, Марії — 32. У шлюбі вони прожили 14 років і народили восьмеро дітей. Це була ідеальна пара. Вони цілковито присвячували себе діткам. Звели гарний дім, посадили великий сад, вирощували полуниці, малину та продавали. Після похорону ми зібрались на сімейній нараді і міркували, що робити з малечею. Про інтернат навіть думки не було. Діти Петра мене дуже любили, і я їх також. Коли був на війні, весь час питали про мене, переживали. Як я приїжджав у відпустку, то завжди навідував племінників. Коли соціальні служби запитали дітей, з ким хотіли б залишитись, вони відповіли, що зі мною. Тож став готувати документи. Із війська довелось звільнитися, але досі спілкуюся з побратимами”.
Фото з архіву Володимира Дубровця.
Володимир Дубровець мешкає з племінниками в їхньому будинку. Найстаршому з дітей, Юрі, зараз 15 років, Петру — 14, Миколі — 13, Анатолію — 12, Соломії — 10, Софії — 9, Максиму — 6, а Марії — 2 роки. Всі ходять до школи, окрім найменшої.
“Спочатку потрібно було зрозуміти, що в кожного з дітей на душі. Наприклад, Софія більш замкнута. Навіть тоді, коли батьки були живі, вона часто мовчала, коли її щось питали. Й разом з тим — вперта. Доводилось шукати підхід, — каже Володимир. — Марійку годував з пляшечки, одягав, купав. Коли їй було вісім місяців, вона вперше назвала мене татом. Трохи важче зі старшими хлопцями-підлітками. Бувають моменти, коли вони не розуміють щось з першого разу, тож пояснюю знову. Але не кричу, спокійно розмовляю. Намагаюсь бути для них авторитетом. На початках племінники часто порівнювали мене зі своїми батьками. Мовляв, а тато так не робив, а мама готувала смачніше... Проте я ніколи не ображався. Служба у війську привчила до терплячості. Трохи важко було, як діти почали хворіти. Бо занедужав один, а за ним злягли й інші. Тому звертався за медичною допомогою, дізнавався, як правильно збивати температуру дітям та інші нюанси. Тепер я вже досвідчений тато. Та й старші допомагають. І в хаті вже приберуть, і про менших подбають. Он Соломійка дуже любить готувати. Від мами їй залишився зошит з рецептами, то в неї чудово виходять пампушки й торти”.
На початку минулого року Володимир познайомився з Діаною. Дівчині на той час було 18.
“Побачив її на молодіжному зібранні, відразу запала в душу. Потім розповів свою історію, але кохана не повірила. Тому показав про нас із дітьми сюжет в інтернеті. Діану то не злякало, — каже співрозмовник. — Запросив на гостини, через три місяці ми одружились. Діана переїхала до мене у село. Найменша Марійка почала називати її мамою. Кохана відразу знайшла підхід до дітей, вона, до речі, теж з багатодітної родини. Ви б знали, як Діана гарно готує, який плов у неї смачнезний. Вдячний Богу, що вона знайшла спільну мову з дітьми”.
Фото з архіву Володимира Дубровця.
У березні цього року у Володимира та Діани народився син Кирило. Молода мама зізнається, що зі всім дає раду: “Зовсім не важко. Бо в мене чудовий чоловік і діти, які допомагають. Всі горнуться до маленького, хочуть його поносити, погратись з ним. Це так щемливо. Я щаслива, що маю таку родину”.
А Володимир насамкінець додає: “Мрію збудувати власний великий дім. Бо тепер у мене дев’ятеро дітей. Мушу всіх поставити на ноги”.
