Пані Юстина належить до того покоління, яке бачило і війни, і голод, і репресії. Та попри все, кажуть рідні, жодного разу не чули, аби вона злилася чи нервувала.
Нині бабуся — найстарша жителька Возилова. “У нас є ще один довгожитель, — зауважує староста села Галина Фецич. — Молодший від Юстини Андріївни на шість років”.
Пані Юстина все життя прожила у рідному селі. Росла у багатодітній родині. “Сім’я була заможною. Та під час Другої світової війни їх розкуркулили. Батьків і одного брата бабусі вивезли в Дніпропетровську область, — розповідає Леся Сеник, внучка ювілярки. — Брат, до речі, здобув згодом вищу освіту в Дніпропетровському університеті. Багато років був членом Західноукраїнської геофізичної розвідувальної експедиції. Три роки тому помер. Уже мав більше як 90 років. Другий бабусин брат зник безвісти під час війни у 40-х
роках минулого століття. Рідні віднайшли його аж через 45 років — у 1986-му. Він проживав у той час у Шотландії. Мав трьох дітей. Назвав усіх українськими іменами — Петро, Марія та Ганна. Але діти українською мовою не володіють. Бабусин брат ще зміг тричі приїхати в Україну й застав свою маму живою. Моя прабабця теж жила більше як 90 років. Як і два бабусині брати та сестра”.
Після Другої світової війни Юстина Джердж працювала деякий час секретаркою сільської ради, бо була письменна, закінчила чотири класи початкової школи.
“Як вчителька, можу сказати, що моя бабуся гарно писала. Без помилок, — зауважує Леся Сеник. — Потім вона працювала дояркою. Виховала одну доньку. Та й усіх нас — шістьох онуків — вибавила. І навчила всього, що вміла. Бабуся замолоду гарно вишивала, в’язала, шила, смачно готувала. Коли я навчалася в університеті та народила свого старшого сина, бабця, якій було вже понад 70 років, завжди їздила зі мною у Тернопіль. Залишалася з немовлям, поки я була на парах. З усіма чотирма дітьми мені допомагала й коли я вже працювала. Понад 40 років живу з бабцею Юстиною і ніколи не чула, щоб вона злилася, кричала чи нервувала. Ніколи”.
Рідні кажуть, що довгожителька дуже побожна. Щоранку й щовечора стає навколішки та молиться. “Бабця завжди ходила в церкву, доки могла, — розповідає внучка. — Та останні десять років не відвідує храм, бо далеко. Та й ноги вже не слухаються. Раніше також дотримувала всі пости. Тепер ми завжди запрошуємо священника, коли бабуся хоче висповідатися”.
За словами співрозмовниці, за свій довгий вік пані Юстина жодного разу не була в лікарні. Щоправда, нині має проблеми з тиском, відчуває біль у ногах. Але більше ні на що не скаржиться. Досі може читати без окулярів. Ще два місяці тому довгожителька могла сама щось зварити для своїх собак і котиків. Тепер же їй важко ставити каструлю на газову плиту.
“Бабця останньо не виходить з хати. Але постійно цікавиться, чи ми вже все на городі зібрали, чи в садку порядок зробили, — розповідає Леся Сеник. — Щонеділі у нас на столі мають бути вареники й борщ. Це як закон. Бабця вже не готує, тож тепер це роблю я”.
Нині ювілярка найбільше мріє побачити разом усіх своїх шістьох онуків та десятьох правнуків. “Двоє моїх братів виїхали в Італію ще 20 років тому, — зазначає внучка. — То бабця якось сказала, що не помре, доки не дочекається їх удома”.
