Олена Басараба з Росоші признається: цю ідею створити музейну кімнату виношувала майже 25 років. І зрештою мрію вдалося здійснити. Нині в музеї — понад три сотні експонатів.
“Я все життя працювала продавчинею в магазині, у вільний час співала в ансамблі, збирала та записувала давні українські пісні. Змалку люблю все українське, — розповідає 71-річна Олена Басараба. — Якось завітав до мене односелець, який дістав у спадок від батьків хату, і сказав: “Багато цінних речей залишилося. Шкода викидати, палити. Забери”. Я погодилась. Так у мою колекцію потрапила старовинна вишита сорочка й інші раритети. Потім до мене весь час звертались люди і пропонували старожитності. Перші експонати зберігала у сільському магазині, де працювала. То я там пів крамниці перегородила, зробила плота, розвішала горщики. Навіть з інших сіл приїжджали люди, щоби побачити цю красу і сфотографуватись. А коли звільнилася з магазину, то всі експонати забрала додому”.
Олена Басараба 25 років мріяла створити музейну кімнату, але не мала підтримки. Півтора року тому звернулась до старости села та голови громади. Розповіла їм: чудово розуміє, що війна, гинуть люди, але треба зберегти речі, які залишилися від наших предків. Бо таке мало де знайдеш вже і побачиш. “А оскільки я вже у літах, — сказала жінка, — то переживаю, що не вдасться за життя втілити мрію”.
Ідею посадовці підтримали і за кошт благодійників облаштували кімнату в будинку культури. “Працюємо з жовтня минулого року. До нас часто приходять на екскурсії місцеві школярі. А вчитель історії Олександр Парипса навіть проводить тут уроки народознавства, розповідає про побут і ремесла предків. Діти у захваті, бо одна річ почути, а інша — побачити історію рідного краю на власні очі”, — додає завідувачка музейної кімнати Тетяна Гуця.
Нині музей налічує понад 300 експонатів. Серед них — ікони, старовинна колиска з берези, ночви (дерев’яні корита), одяг, якому більш як сто років, глечики, ліжко, скрині, рушники, горщики, посуд. Є дуже рідкісна тернова (різновид вовняної) хустка 1906 року. Її передали у хорошому стані з Вінниці.
“Маємо фотографію 1914 року, — зауважує пані Тетяна. — На ній — наші односельці — солдати Першої світової війни. Не знаю, чи є в селі і районі старіше фото. Воно з часом навіть не пожовкло. Є в нас робочі жорна і рушник XVIII століття, який пам’ятає останню пані з Росоші — Мазурачиху. Коли жінка втекла зі села, то люди кинулися розтягувати маєток. Розбирали панські килими на нитки і ними вишивали. До речі, ці нитки й досі не втратили яскравості. Музейна кімната постійно поповнюється новими експонатами. Приміром, зберігаємо тут уламки ворожого “шахеда”, який збили над селом у вересні минулого року”.
