Популярність йому принесли зйомки в молодіжному телесеріалі “Перші ластівки”. Потім було ще декілька проектів, найрезонансніші з яких — антиутопія “Номери” Олега Сенцова та воєнна драма “Мирний, 21” Ахтема Сеїтаблаєва. Нині ж Максим Девізоров захищає Батьківщину зі зброєю у руках...
— Уже рік я перебуваю у лавах ЗСУ, — розповідає “Експресу” 27-літній киянин. — Ніяких вагань у мене не було: я чітко розумів, де повинен бути й що робити. І хоч не мав ніякого досвіду, пішов у військкомат... Тепер служу в автороті. Штатна посада — водій-гранатометник. Доводилось возити людей на позиції, доправляти боєкомплекти, а також деревину для бліндажів і т. п. У мирному житті в мене не було машини і я ніколи не крутив гайки, а тут помалу став не те, щоб великим майстром, але... (Усміхається). Поруч — хлопці, які добре тямлять у цій справі, тож щодня у них чогось учуся.
— А досвід зі зброєю у вас був?
— Ні. Якщо не брати до уваги зйомки фільму “Мирний, 21”. Там доводилось тримати в руках кулемет. Однак, як це робити правильно, нам тоді підказували консультанти. (Усміхається). Тепер же, якщо в майбутньому виникне потреба, можу вставити свої п’ять копійок... До речі, коли я потрапив на передову, виникло певне відчуття дежавю. Проте, на відміну від кіно, у житті все набагато драматичніше й без прикрас.
— Коли в акторів розпитують про той чи інший фільм, нерідко цікавляться, зйомки якої сцени були найскладнішими. А що на війні виявилось для вас най-най? Принаймні на початках...
— Усвідомлення того, що твоє життя дуже швидко може обірватися. Адже так сталося, що буквально на другий тиждень, як ми приїхали на Донеччину, один боєць із нашої роти загинув. Після того прийшло чітке розуміння, що сподіватися можна тільки на випадок. Щасливий випадок, звісно.
— За той рік траплялися ситуації, коли ви дивились смерті у вічі чи вона кидала погляд на вас? Власне, який він — холодний, пронизливий, обпікаючий?
— Я часто жартую, що в мене не надто хороший зір. (Сміється). Ну а якщо серйозно: одного разу ракета потрапила в будівлю буквально поруч із нами. Тобто, якби ми були всередині, то з бійців перетворились на ангелят... Цей погляд смерті, він насправді дуже стрімкий. У той момент, коли вона накине оком, ти можеш і не встигнути нічого усвідомити.
Одного разу ракета потрапила в будівлю буквально поруч із нами. Тобто, якби ми були всередині, то з бійців перетворились на ангелят...
— А як даєте собі раду з люттю, що накопичується кожного дня? З новими втратами та черговими бомбардуваннями... I що порадили б іншим?
— Якщо йдеться про військових — просто виконувати свою роботу. Якщо про цивільних — інвестувати цю лють у допомогу Збройним силам України. Ну, це вже така відпрацьована схема. І головне — все одно слід пам’ятати про хороше, не давати тій ненависті цілком зжерти твою душу.
— До речі, про хороше: кажуть, улітку ви одружилися?
— Так. Кохана приїхала з Англії, де нині живе, а мене відпустили на одну добу. Ми швиденько розписалися у Дніпрі й наступного дня я мав повертатися на базу. Хоча потім уже, заднім числом, мені сказали: “Ти міг розраховувати на відпустку з нагоди одруження”. Я такий: “Блін!” (Усміхається). Звичайно, хотіли довше побути разом, але...
Тож медовий місяць у нас попереду. Після перемоги відкриються кордони й можна буде кудись поїхати. Дуже хочеться у Барселону. Моя кохана там уже була, а я — ні. Сподіваюсь, ми, як творчі люди, знайдемо чим підживити своє натхнення... Для мене одруження — це певна надія на те, що все закінчиться добре, в тому числі для нашої сім’ї.
— Якщо не секрет, який у вас позивний?
— Не секрет — “Кіндер”. Досить часто люди, які приходять у ЗСУ, обирають позивними свої професії: таксист, банкір, юрист і т. п. Я ж вирішив підійти до цього питання креативніше. Слово “кіндер” одразу спало мені на думку. Я ж дуже люблю солодке, а ще — мрію про дитинку. В принципі час уже подумати про малечу. (Усміхається).
— Максиме, як би ви продовжили речення: “Ніколи не прощу росіянам...”?
— Людей, яких ми втратили. Бо можна відбудувати міста, нормалізувати там життя, а ось тих, хто загинув, уже не повернеш. Тому цього простити ніяк не можна... Для мене росіяни тепер — ніщо, а Росія — навіки забута земля!
