“Мама чудово малювала, брала мою руку в свою і вчила класти перші штрихи й мазки. Найбільше ми пташок малювали, — згадує 67-річний Володимир Гой. — З п’ятьох братів і сестер творчістю лише я займаюся”.
А з пірографом майстер “познайомився” у восьмому класі, на уроках трудового навчання. Випалював на фанері пташок, звірів, сільські пейзажі — копіював їх з книжки байок Леоніда Глібова. Згодом навчався на столяра у Раві-Руській, відвідував підготовчі курси у Львові, у тоді ще художньому інституті. Та вчитися там не мав можливості, бо не було грошей на проживання у великому місті. Довелося працювати: на лісозаводі, в кінотеатрі... Та малювати й випалювати на дереві пан Володимир не перестав.
“Дуже люблю цю роботу. Обрізаю потрібного розміру фанеру, шліфую, наношу малюнок простим олівцем та починаю випалювати, — розповідає майстер. — Треба бути дуже уважним, бо коли поставив мазок пірографом, то вже його не зітреш стирачкою, а треба аж вирізати. Коли таких вирізів буде багато, то жодного естетичного вигляду робота не матиме”.
Після випалювання майстер покриває кожну картину лаком. Бо так гарніше, і довше зберігатиметься. Одну роботу середніх розмірів (70 на 50 сантиметрів) Володимир Гой створює три дні. Свої картини зазвичай дарує друзям, знайомим. А ще — безплатно передає портрети класиків української літератури для навчальних закладів прифронтових областей.
Найбільше в його доробку портретів Тараса Шевченка. Їх митець може створювати із заплющеними очима. “Лише в Польщу для українців я відправив 190 портретів Кобзаря. Загалом від 1972-го до 1993 року створив понад три тисячі робіт. А далі — перестав рахувати”, — зауважує. Щодня Володимир Гой доїжджає із села Рокитне в сусідні Бірки, де навчає дітей випалювання. Дякує Богові, що може працювати, що його роботи потрібні. І що може вчити охочих цієї традиційної техніки українського ужиткового мистецтва.
