Два важкі поранення, ампутація лівої руки, 32 операції під загальним наркозом, місяці відновлень і реабілітації... Чи є межа незламності? Виявляється, ні.
25-річний Степан Коробкін у червні 2023-го після бойового завдання разом з побратимами потрапив під танковий обстріл. Шість його побратимів загинуло, а сам він зазнав важких поранень і втратив праву руку. Півтора року воїн провів у госпіталях та реабілітаційних центрах, аж доки на нього не вийшла відома українська альпіністка Тетяна Яловчак, яка є першою українкою у всесвітньому Клубі семи вершин.
“Вперше з людьми без кінцівок я зустрілась ще у 2016 році на Евересті, тоді поруч з нами підіймався британський військовий без ніг. Він ще жартував, що класно, бо ноги не мерзнуть, — усміхаючись розповідає Тетяна Яловчак. — Ще тоді подумала: чому для британських чи американських військових організовують такі сходження, а для наших — ні?
Довго через різні благодійні та волонтерські фонди шукала охочого випробувати себе і так вийшла на Степана Коробкіна з реабілітаційного центру TYTANOVI. Часу на підготовку до сходження не було, через три дні слід було вилітати до Африки. Єдиною вимогою від мене була хороша фізична форма військового. А Степан — футболіст, стоїть на воротах у першій українській команді, створеній у Львові для гравців з ампутаціями”.
Альпіністка каже: Степан, який так багато пережив, ще ніколи не був за кордоном, ніколи не літав літаком, ніколи не бачив океану, тож його під час подорожі спеціально повезли на острів Занзібар у Тихому океані.
Саме сходження на Кіліманджаро тривало шість днів, і майже весь час падав дощ. “Ми всі промокли до нитки, речі стали важкими. Добре, що з нами були помічники, тож наплічник Степана ми віддали їм — його дуже боліло праве плече. А ще ми заблукали і замість того, щоб сходити класичним маршрутом і ночувати у стаціонарних базових таборах, спали у наметах”, — розповідає альпіністка.
Ближче до вершини погода зіпсувалась остаточно. Пішов рясний сніг, схил став дуже слизьким. На Кіліманджаро альпіністи ніколи не беруть “кішки” на взуття, бо там це нонсенс. А тут без них йти було вкрай важко і небезпечно.
“Ми піднялися на плато на висоту 5795 метрів, а сама вершина гори — 5895 метрів. До піку залишалось 40 хвилин ходу, але я побачила, що Степанові слизько, і вирішила не ризикувати. Залишила його з помічниками на цьому плато і вже сама піднялась на вершину”, — каже Тетяна.
Своїм сходженням Степан показав пораненим побратимам: попри все, життя триває і немає вершин, які неможливо здолати. Досить лише сильно цього захотіти і, головне, не занепадати духом.
