Юрка Іздрика знають як блискучого літератора, на творчі зустрічі із ним приходять сотні шанувальників. Про нього говорять як про надзвичайно ліричного та водночас брутального й епатажного поета. Його сценічний образ, яскравий та вибуховий, вабить до себе загадковим магнетизмом.
Щоправда поза сценою Юрко Іздрик від своєї аудиторії дистанціюється. Навіть у соцмережах спілкується лише віршами. Жодних коментарів щодо суспільно-політичних подій, жодної участі у так званих соцмережних "срачах".
Аби поспілкуватися з поетом, я завітав до його рідного Калуша на Івано-Франківщині, де він проживає упродовж останніх семи років.
Своє помешкання Іздрик порівнює з мушлею равлика.
"Калуш для мене — це оця квартира, яку я відчуваю майже фізично, — каже поет. — Моя подруга якось зауважила: в тебе навіть комарі не живуть, бо ти ультимативно займаєш весь простір. Так, равлик ультимативно заповнює свою мушлю, буквально розтікається в ній".
— Де ти буваєш поза домом? У тебе є потреба у мистецьких тусовках, компанії однодумців?
— Все життя мене переслідувало відчуття, що я маргінал та аутсайдер. І це не якийсь вбивчий діагноз чи жалоба. Мені подобається така суспільна роль — в ній я найпродуктивніший, найбільш органічний, мені в ній найкомфортніше. Для мене великою проблемою є комунікація з людьми, але, звісно, як біологічна істота, представник стадних тварин, я потребую отримувати схвалення від спільноти.
Функцію соціалізації в таких найпримітивніших її формах, як успіх та популярність, за допомогою фейсбуку я перевів у віртуал. Це дозволяє більшість часу проводити вдома, не впрягатися у проекти. Лище кілька разів на рік я виїжджаю на якісь фестивалі, форуми, де відриваюся на повну – комунікація, виступи. "Папа" в центрі уваги. Ну а ще — це мої заробітки.
Відколи я пішов на чорнобильську пенсію (з 50 років), вирішив прожити залишок років собі в кайф. Головне правило — не робити того, чого не хочеш. Найбільша мудрість, якої я за всі роки набрався — все потрібне приходить само. Легко і без напруження.
— Ти спостерігаєш за сучасною політикою? Яке твоє ставлення до артистів у владі?
— Публічна політика — це той самий шоу-бізнес. Те, що найбільше зачіпає суспільну думку — президентські вибори, перманентні дискусії про реформи або ж суперечки щодо Уляни Супрун, — не має жодного стосунку до того, що реально відбувається в країні. Насправді ж існує постфеодальний тип економіки — збирається максимальна кількість податків, зборів, акцизів, після чого відбувається дерибан цих бабок. І я боюся, що така система, побудована на пилянні бюджету, не реформується ніколи.
Щодо виборів, то головними полюсами на них, як на мене, були Зеленський і Вакарчук. І Вакарчук програв, бо його мистецтво більш інтелектуальне, більш дівчаче. Він виглядав жалюгідно, коли своїм тоненьким голоском перед натовпом свинарчуків говорив про корупцію та олігархів. Це викликало бажання обійняти і плакати. Я би голосував за Зеленського.
— А як ти ставився до тих революційних подій, що відбувалися в країні, до війни на Сході?
— З кожною революцією, починаючи від революції на граніті у 1990 році, моє ставлення було дедалі спокійнішим. На Майдані я вже не був учасником, хоча страшенно за все переживав. А щодо війни, першою реакцією було: це не моя війна. Зараз я би такого не сказав, адже вона розповзається по всій Україні.
— На літературні зустрічі, виступи "DrumТИатру" до тебе приходить тільки україномовна публіка? Як тебе приймають на сході чи півдні?
— Мовне розділення дратувало мене ще з радянських часів. Це був своєрідний маркер – свій-чужий. Тепер я так гостро цього не відчуваю. Взагалі вважаю мову самостійною стихією, яка форматує наше мислення і відповідно — дійсність.
На мої читання люди ходять за емоціями — так, як в кіно. Це не література, це ближче до музики. Передача емоцій відбувається за допомогою слів, але семантична частка відіграє меншу роль, ніж фонетична, яка формує образи, ауру, атмосферу. Решту забезпечує ритм. Моя аудиторія — це ровесники, умовно кажучи, мого сина Андрія. Тому жодної постмодерної гри в моїх віршах уже немає. Жодних відсилань, жодних цитат. У них переважає просте висловлювання: що бачу, про те співаю.
— Нескладно зауважити, що серед відвідувачів твоїх літературних вечорів та виступів із "DrumТИатром" переважають жінки. Чому вони тебе так люблять?
— Іван Малкович, один з моїх видавців, називає мене "дамським угодніком". Але почнемо з того, що мені не подобаються люди як біологічний вид. Я вважаю, що це тупикова гілка цивілізації. Хоча це не заважає мені любити окремих людей як природні феномени і усвідомлювати, що жінки мені подобаються більше. Це також тупикова гілка еволюції, але якось вони краще зроблені чи що. Мені здається, що у нашому швидкозмінному середовищі жінка як створіння і тип психічної організації набагато продуктивніша. Думаю, ми вже увійшли в епоху матріархату, хоча це ще ніяк не зафіксовано.
Інша річ, що у моєму новому житті, яке розпочалося після п’ятдесяти, у мене трапилося і "перше кохання", яке було таким інтенсивним і мотивуючим, що я почав писати як закоханий підліток. Стан закоханості у нейрофізіологічному та хімічному сенсі є для мене найкращим. В ньому я активний, у мене не виникає проблеми з сенсом буття, для мене написати вірша коханій жінці — це суперзмістовне заняття. Коли я писав їх щодня, то прокидався з якимось рядком і жив з цим увесь день, а коли дописував, з’являлося відчуття виконаного обов’язку, задоволення.
— Як ставишся до того, що в мову дедалі частіше проникають фемінітиви?
— За фемінітивами стежу, бо чутливість до мови є, напевно, основною моєю рисою, психофізичною особливістю, звідки моє писання виростає. Я читач крутіший, ніж письменник. Не можу оминути увагою ті нові словечка, оскільки вони надто вже викличні, смішні та найчастіше — потворні. Я не можу їх використовувати, а якщо й роблю це, то в іронічній чи пародійній манері.
— У своїх віршах ти нерідко використовуєш ненормативну лексику. Це навмисне, щоб епатувати читачів, чи просто інших слів там не дібрати?
— Мені щоразу важче говорити чистою літературною мовою, хоча я можу і вмію це робити. Але мені простіше послуговуватися сленгом пацанчиків з району, який я сприймаю не розумом, а якимись рецепторами. Ненорматив — це святе. Ще мама мені закидала: як ти можеш писати з такими словами? Я пояснював на прикладі (який її, зрештою, не переконав), що на фортепіано є чорні і білі клавіші. Я міг би грати тільки на білих, але чому я повинен себе обмежувати?
— Що сформувало твої літературні смаки? Що читаєш зараз і радив би почитати іншим?
— Мої орієнтири були не тільки літературними, але й життєвими. Спершу — Ремарк, потім — чотиритомник Хемінгуея в українському перекладі, який дав перше усвідомлення: українська мова цілком придатна для того, щоб написати нею любовного вірша дівчині. Що стосується впливу на стиль життя, то знаємо, що і в Ремарка, і в Хемінгуея одним із найфундаментальніших подієвих, ритуальних та образних моментів було споживання алкоголю.
Але років 15 не читаю художньої літератури зовсім. Раніше слухав, бо читати мені важко фізично (Іздрик переніс операцію для відновлення майже втраченого зору — Авт.), улюбленого Пєлєвіна. Останнім сильним переживанням, пов’язаним із літературою, був Сорокін, який здивував тим, як уміло вибудовує свій метасвіт і яким візіонером в ньому він є. А радив би почитати лекції з нейрофізіології, астрофізики, молекулярної біології, нейролінгвістики, палеонтології, археології чи антропології.
В останній лекції з палеонтології я слухав про одного нашого спільного предка — праорганізм із розряду плоских червів. Ця істота нагадувала аркуш формату А4 і складалася тільки з трьох шарів клітин. Це було страшенно важливо, бо клітини середнього шару вперше опинилися не в довколишньому середовищі, до якого вони звикли, а були оточені зусібіч іншими клітинами і їм доводилося з ними кооперуватися, щоб отримувати потрібні речовини. Згодом із цього внутрішнього шару почали утворюватися внутрішні органи. Я це слухав із таким захватом, ніби Жуля Верна читав!
— Які зі своїх прозових чи поетичних творів ти хотів би адресувати наступним поколінням?
— Я написав близько двох тисяч віршів, але хіба з десяток із них можна оцінювати як поезію. Та я й не хочу, щоби після мене щось залишалося. Не приведи Господи бути Шевченком, щоб твоє прізвище через 200 років постійно якісь люди згадували. Я би не хотів жодним текстом залишатися — помер, спалили, закопали в горщик з коноплями і потім скурили. Це максимум, чого я можу хотіти. В мене не так багато рядків, за які мені точно не буде соромно через сто років. І точно нема жодного настільки цінного, щоби він мав жити довше, як п’ять років.
Пропонуємо також вашій увазі інтерв'ю з лідером гурту "Мандри": "Не розумію, чому наші люди весь час кажуть, що незадоволені життям".
