Назар Габорак з Прикарпаття вже майже 20 років майструє бартки. За цей час виготовив їх кілька тисяч. Майстер живе у Брустурові, він єдиний ремісник у селі. Навідуюсь до нього в гості.
“Я — мосяжник у п’ятому поколінні, — розповідає 35-річний Назар Габорак. — Мосяжництво — це виговлення з міді, бронзи та латуні різноманітних речей, серед яких і бартки. Здавна кожен гуцульський юнак, якому виповнилося 18 років, повинен був мати бартку. А тим паче, опришки — учасники селянського повстанського руху”.
За словами пана Назара, бартку використовували для випробування парубка, який хотів приєднатися до опришківського руху. “Він мав поставити руку на пень. А інший опришок барткою вдаряв біля його пальців. Якщо парубок не забрав руки — він пройшов посвяту. Й опісля йому дарували бартку. Такий топірець гуцули використовували для самозахисту та в господарстві. А ще без бартки жоден гуцул не ішов женитися. Адже вона вважалась оберегом від усього лихого.
Нині ж бартка для багатьох радше сувенір. А ще гуцули часто купують її напередодні Різдва, адже, за традицією, ходять колядувати з барткою. А дехто використовує такий топірець і в господарстві, а ще — як опору, адже ручка бартки має довжину 90 сантиметрів, тож на неї зручно опиратись у горах”.
Ремісник запрошує оглянути його майстерню. Тут — щойно виготовлена партія топірців, 12 штук.
“Кожен робочий день починаю з молитви, — каже Назар. — А робота над топірцем починається із витесування форми, далі роблю глиняний відбиток, випалюю глину й аж тоді заливаю метал. Якщо ж потрібна не унікальна бартка, а звична — для цього я маю металеві форми, в які треба лише залити метал. Його, до речі, переплавляю зі старої сантехніки”.
Коли металева частина бартки готова, майстер її обстукує, обпилює. Опісля — вибиває орнамент. “Зазвичай це — кола, квадрати, ромби, — каже він. — Орнамент дещо схожий на той, який використовують на гуцульських вишиванках”.
Іноді майстер на прохання замовника виливає з металу коня на краю братки — раніше, до речі, бартку з конем замовляли лише багатії.
“Наступний етап — виготовлення топорища, — каже Назар. — Його роблю з деревини — дуба, вишні, бука. Головне — не брати смереку, бо вона швидко зношується. Обтесую, шліфую палицю. Тоді припасовую топорище до металевої частини. І ось виріб готовий”.
Майстер робить бартки партіями по 10 — 12 штук. “Щоб виготовити одну партію, працюю три дні з ранку до вечора”, — ділиться він.
Назар каже — деякі його бартки є в колекціонерів у Канаді, США, у країнах Європи. А вартує стандартна бартка — від 300 до 500 гривень.
“А є в мене топірці, які не продам за жодні гроші, — одному із них понад 100 років, — розповідає майстер, показуючи свою колекцію. — Його робив ще мій прадід! Маю й такі, яким по 60 — 70 років, над ними працював мій дід.
Саме він мене навчив майструвати топірці. Мав я у його майстерні своє місце — отам у кутку, звідки за всім спостерігав. Згодом допомагав дідусеві, а в 16 років зробив перший топірець самостійно. Я його тоді продав, а тепер шкодую — пам’ятка була б. До речі, моєму синові — 9. І він, як і я колись, сидить он там у куточку й уже щось собі майструє”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як 49-річний мандрівник за 64 дні пройшов Україну із заходу на схід
