Пам’ятник заввишки 1,8 метра встановили біля місцевого адмінбудинку. З металу виготовлені основа стебла і листочки, а з пінопласту — три помідори різного кольору: червоний, наполовину стиглий і зелений.
“Усе, як у природі, бо помідори достигають нерівномірно”, — пояснює Андрій Кучмей, автор пам’ятника. — До речі, томати з пінопласту пофарбовані стійкою якісною фарбою й полаковані, тому стоятимуть роками”.
Дарія Кучмей, дружина скульптора та місцева господиня, додає, що помідори допомагали жителям села вижити в скрутні часи, зокрема наприкінці 90-х. “Ще декілька років тому в нас чи в не кожній господі вирощували томати. Проте на початку ХХ сторіччя про цей нині знаний овоч тут узагалі не відали”, — розповідає жінка. Уперше томати сюди завіз із Канади житель сусіднього села Передівання Микола Паньків. На диво, помідори виросли гарні й великі. “Паньків повіз продавати врожай у Городенку. Але там ніхто не купував невідомий овоч, — каже Дарія Кучмей. — Зате у селищі Чернелиця євреї-крамарі швидко купили врожай, ще й добре йому заплатили”.
За словами пані Кучмей, для помідорів у їхніх краях — чудові умови, особливо клімат. Адже і Городниця, і довколишні села розташовані в “котловині”, яка оточена узвишшями Дністровського каньйону. “За один сезон на помідорах колись можна було заробити грошей на новеньке авто”, — каже жінка.
Тепер у Городниці помідори вирощують не більше як 20 господарів. Багато людей виїхали за кордон, багато захищають Україну, дехто каже, що це не дуже вигідно. Адже треба мати не лише хист, сили й бажання до цієї справи, але й транспорт, щоб возити врожай на ринки. Але всі сподіваються, що після війни Городниця поверне собі славу помідорової столиці Прикарпаття. Неспроста ж поставили пам’ятник!
