Берег невеликого ставка заполонили рибалки — важкопоранені воїни, які проходять реабілітацію у Великому Любені, що на Львівщині. Організатори турніру роздають хлопцям вудки та наживку. Щоб усе було чесно, всі отримують однаковий реманент. Хлопці жартують, сміються і закидають вудки у воду. Щойно поплавки завмирають, запановує тиша.
“Для людей, які пройшли війну і втратили там здоров’я, риболовля — чудова форма рекреаційної реабілітації, — зауважує керівник громадської організації “Перший західнорегіональний рибальський портал” Андрій Мамай. — Такі заходи для поранених воїнів ми почали проводити ще з 2014 року. І лікарі визнали, що риболовля пришвидшує відновлення поранених”.
Андрій готує на багатті для учасників сьогоднішнього змагання обід, а саме — бограч. І розповідає, що цьогоріч уже проводив такі змагання для 250 поранених, повернутих з полону, сімей загиблих, а також внутрішньо переміщених осіб.
Тим часом на березі відчувається пожвавлення. Біжу до хлопців, щоб побачити їхній “трофей”. “А ні, зірвалась в останній момент, я вже її очі бачив, — каже військовий Василь Михайленко. — Я сам з Чернігівщини, жив за 200 метрів від Десни. Для мене риболовля — це хобі з дитинства. О, яку ми рибу колись ловили! А тепер я ніби знову потрапив у ті щасливі дні. І байдуже, що рибка зірвалась”. Василь воював під Покровськом. Прилетіла 120-та міна. Як наслідок — травма хребта, ампутація руки й довгі місяці, проведені у госпіталях.
Поруч рибалить Валерій Бобик з Волині, який втратив на війні ногу. “Біля мого села є озера — от там ми з батьком і рибалили, — розповідає. — Коли волонтери запропонували поїхати половити рибку, одразу погодився. Я вже в тій лікарні всі боки відлежав, а тут вода, ялинки, травичка, чисте повітря”.
Поряд, затягуючись цигаркою, стежить за поплавком Леонід Трач з Хмельниччини. Розказує, що коли виходили з позицій, наступив на міну- “пелюсток”. Спершу навіть не зрозумів, що сталося, пробував йти, але падав. Хлопці на плечах винесли до своїх. А далі — довгі “мандрівки” лікарнями, госпіталями й реабілітаційними центрами.
Тим часом над озером смачно запахло свіжим бограчем. Андрій Мамай кличе на обід, але рибалки відмовляються. Бо ж клює! Волонтери бігають від одного учасника до іншого й допомагають знімати з гачка рибу. Весь вилов одразу відпускають назад у воду — такі правила спортивної риболовлі.
“Не переживайте, господарі озера наперед подбали про те, щоб усі посмакували свіжою рибою. Вони вже все наготували, запрошуємо до столу”, — наполягає Андрій Мамай. Військові неохоче відкладають вудки і прямують на обід. Хтось на милицях, хтось на кріслі колісному, комусь допомагають волонтери. На столі у глиняних казанах — щойно посмажена на вогні рибка, ароматний бограч. Хлопці смакують, багато з них, особливо з центральних областей, ніколи не пробували такої страви і просять добавки.
“Я сирота, виріс на Чернігівщині, — розповідає за столом Роман. — Працював у фермерських господарствах. Життя було сіре й одноманітне. Далі війна. Потрапив на Авдіївський напрямок. Вибухнула 80-та міна. Втратив одну ногу й важко травмував другу. Вже рік на реабілітації, але протеза ще немає. Думаєте, я скаржусь? Довго міркував над тим, що зі мною сталось, і... Ні про що не шкодую. Ну що я бачив до війни? Поля і ферми. Все. А тут в опері був, у філармонії, на футбол на матчі “Карпат” нас возять, на риболовлю. Познайомився з людьми, яких раніше хіба по телевізору бачив. У мене відбулось повне перезавантаження розуміння життя. Так, я втратив ногу, але певен, що попереду все буде якнайкраще”.
Хлопці дякують організаторам і жартома кажуть, що жодні ліки не дають такого ефекту, як можливість посидіти з вудкою на березі озера.
