У Ніжині на Чернігівщині проживає приблизно сотня ассирійців — їхні предки переселилися сюди з території Туреччини ще в часи російсько-турецької війни. А власну країну — Ассирію — цей народ втратив ще 26 століть тому.
...Приїхавши до Ніжина, передусім іду в місцевий торговий комплекс. Тут працює 71-річний Борис Іонанов, справжній ассирієць.
Борис Михайлович раніше викладав електротехніку в Ніжинському технічному училищі, а останні вісім років торгує. Сьогодні в нього — перший день після відпустки. “Книжку писав, сидів над паперами”, — пояснює чоловік.
Раніше чоловік уклав тематичний ассирійсько-російський словник, став упорядником збірки “Ассирійські народні казки”. Уже два роки працює над збіркою казок у перекладі на російську, бо нею спілкуються 95% місцевих ассирійців. На російській виріс і Борис Михайлович. Але українською володіє вільно, нею говорить зі мною.
“Ассирійська належить до семітських мов, як і мова арабів та євреїв. Я її чув від бабів, дідів. Уже з батьками говорив нею не так багато. А зараз молодь ассирійську майже не вживає, хоча розуміє”, — каже Борис Михайлович.
Дід Бориса Іонанова приїхав до Ніжина в 1915 році.
“Наш народ проживав на територіях сучасних Туреччини, Ірану та Іраку. Християни серед мусульман. Тому в російсько-турецькій війні ми виступили на боці Російської імперії. За участь у війні Микола ІІ дозволив нам розселитися по імперії. В Україні, крім Ніжина, багато осіло в Прилуках, Києві”, — каже пан Борис.
“НА НАШИХ ВЕСІЛЛЯХ НЕ КРИЧАТЬ “ГІРКО”
Борис Іонанов знайомить мене з 35-річною Мариною Арвахі — ассирійкою, як і її чоловік. У родині Марини стараються берегти традиції. Свій шлюб вона з чоловіком організувала з дотриманням ассирійських звичаїв.
“Але ми й на рушник ставали, все ж в Україні живемо, — каже жінка. — До речі, у нас не кричать “гірко”. Наречена весь час сидить. Може встати лише тоді, коли оголошують традиційний танець молодого й молодої та танець “сім кіл”. Під час останнього гості танцюють сім кіл, а в руках тримають свічку як оберіг.
Хто став у коло, не може з нього вийти. Саме коло ведуть неодружені хлопці”.
35-річна Марина Арвахі — чистокровна ассирійка, як і її чоловік.
ДОЛМА В ЛИСТІ МАТИ-Й-МАЧУХИ
Мої нові знайомі розповідають про національну кухню. Приміром, на Різдво вони готують гарису — пшеничну кашу з м’ясом. Її варять 12 годин. “І майже весь час треба помішувати страву, щоб не підгоріла”, — каже пан Борис.
До традиційних страв належить і долма в листі мати-й-мачухи. Начинка — як на голубці. До долми роблять підливу на молочній заквасці з часником.
А на великі свята ассирійці збираються разом та забивають барана. “Був тут один майстер спорту з боксу, то він підставляв посудину під тушу й пив гарячу кров. Вірив, що це додасть сили, — каже Борис Михайлович. — Із барана ми готуємо суп, а ще смажимо м’ясо на вертелі просто в дворі, ставимо на стіл горілку, їмо, п’ємо й танцюємо”.
ІКОНА НА ПОЧЕСНОМУ МІСЦІ
Йду до храму Іоана Богослова, яким опікується громада. Церква XVIII століття ззовні — занедбана, але атмосферна. Її настоятель, отець Олег Расковалов, — ассирієць по матері.
“Ми давно боролися, щоб нам дали якийсь храм у Ніжині. 2019 року отримали цей. Раніше тут був архів, — розповідає 55-річний отець Олег. — “Отче наш” ми читаємо мовою Ісуса Христа — арамейською (ассирійську мову вважають її діалектом. — Авт.). Почесне місце у храмі займає ікона Пресвятої Богородиці Ассирійської. Її нам подарувала співачка Ніна Матвієнко. У нашому храмі служить її син — отець Януарій”.
Ікону нам подарувала співачка Ніна Матвієнко. У нашому храмі служить її син — отець Януарій.
Отець Олег щасливий, що тепер ассирійці мають де зібратися на службу. Непокоїть його лиш одне — ассирійська молодь, як і загалом українська, не прагне ходити до церкви.
ВТРАЧЕНЕ МІСЦЕ НА ПЛАНЕТІ
Нині у світі налічується приблизно три мільйони ассирійців. Найбільше — в Ірані, США та Сирії. В Україні їх зо три тисячі. Лідери громад ассирійців у різних країнах заявляють, що хочуть мати свою автономію. Зокрема, такі заяви лунають від громад на півночі Ірану, в Туреччині, Іраку.
“Звісно ж, хотілося би мати своє місце на планеті, — сумно усміхається пан Борис. — Але так просто землі ніхто не віддає. А до України звикли — тож тепер саме
тут наша рідна земля”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також дискусію про відмову від планування майбутнього
