У Національному музеї народної архітектури та побуту України, що в Києві, провели фестиваль, який, наче машина часу, переніс мене в давнє українське село, де вирує сезон весіль. Побувавши тут, я не лише розважився, а й зробив деякі цікаві висновки. Наприклад, про те, яке ж щастя — жити у ХХІ столітті!
...До центру реконструйованого села прямують люди у вишиванках, вінках та інших традиційних атрибутах вбрання. Тут — стара огороджена дерев’яна церква, а неподалік — сцена, де й демонструватимуть весільні обряди. Перший із них — сватання. На сцені зображають перемовини батьків нареченого та нареченої, які завершуються обміном хлібом. А отже — перемовини вдалі! Дівчина ж на знак згоди побратися з парубком перехиляє зі сватами чарку.
“Визначальну роль у таких переговорах часто мали статки нареченого та нареченої, — коментує дійство завідувачка відділу народного мистецтва і фольклору Національного музею народної архітектури та побуту України Інна Кукліна. — Негоже, наприклад, було біднякові свататись до багатої дівчини. Чи навпаки”.
Як же добре, що нині фінансове становище нареченого чи нареченої вже не вважається визначальним для створення пари! Мені, нині 21-річному парубку, важко уявити, як можна погодитися провести все своє життя з нелюбою жінкою тільки тому, що вона має чималі статки.
ШИШКА ДЛЯ ВЕСІЛЬНОГО ГОСТЯ
Тим часом в імпровізованому селі збираються молоді дівчата, стають у колону по двоє. Попереду — наречена з дружкою. Остання тримає загорнуті в рушник випечені з тіста шишки. Ось так молода та дружки колись ходили запрошувати на весілля.
Зранку перед вінчанням волосся дівчини розчісував неодружений рідний або двоюрідний брат.
Спершу ватага дівчат просить у мами нареченої благословення. Отримавши його, співає: “Благослови, Боже, в далекій дорозі... Не сама я ходжу, зі мною ще сім дружечок...” Запрошуючи гостей, кожному дарують шишку, а молода — шанобливо кланяється.
Обряд виглядає цікаво та весело. Також я зауважив, що співають у всіх давніх весільних обрядах дуже багато. “Пісні завжди займали особливе місце в таких церемоніях, — каже Інна Кукліна. — У них оспівували наречену та нареченого, нарікали їм хороше майбутнє і загалом створювали атмосферу свята та радості”.
Зізнаюся — від давніх українських пісень на своєму весіллі я би не відмовився. Вони дійсно створюють відчуття зв’язку з предками і надають величності дійству. Не те що всяка попса, реп чи шансон.
СКІЛЬКИ СТРІЧОК — СТІЛЬКИ Й ПОЦІЛУНКІВ!
А далі було традиційне українське весілля, найбільш зворушливим моментом якого стало розплітання коси молодої, що символізує її перехід у статус дружини. Тоді молодий тримав її за руку та цілував кожен раз, коли з коси виймали стрічки. Романтично!
А от обряд “комора”, який на сцені продемонструвати не наважились, романтичним точно не назвеш. “Назва цього обряду пішла від місця, де молодий вперше кохався з молодою, — розповідає Інна Кукліна. — До комори їх відправляли після частування у неділю. Цей обряд мав показати, чи цнотлива була молода — вона мала винести до гостей простирадло із плямою крові. Якщо так і було — стіл прикрашали речами з червоного кольору та калиною, а весілля продовжували в піднесеному настрої. Якщо ж ні, то весілля завершувалось сумно, а бувало, що молоду за це могли навіть побити”.
Мабуть, кожна сучасна людина погодиться: комора — це дикий обряд. Створюється враження, що тіло жінки в традиційній культурі наших предків їй не належало. А приватне життя пари взагалі ставало публічним!
На Лемківщині традиційне весілля розпочиналося
зазвичай у суботу танцем дружок.
ВИСНОВОК
...Побувавши на цьому фестивалі, я зрозумів — як чудово, що деякі весільні традиції ще досі живуть в Україні, додаючи одруженню яскравих барв та романтичних ноток. І як добре, що з плином часу деякі обряди предків відійшли у небуття.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Іваном Поповичем
