Він завжди був одним із найбільш гастролюючих українських співаків. Нові зірки та зірочки перманентно спалахують та зникають із небосхилу шоу-бізнесу, а Іван Попович досі збирає аншлаги по всій країні. І перебуває у непоганій формі...
— Iване Дмитровичу, як вам вдається у свої сімдесят два роки зберігати життєву енергію?
— По-перше, силу дають гори. Оце ви зателефонували, а я не в Києві, де маю дві квартири й будинок за містом, а на рідному Закарпатті. Боже, яке тут повітря! Прокинешся о шостій ранку й ідеш по воду. Вона така смачна...
По-друге, я не цураюся будь-якої фізичної праці. Сьогодні от на дачі в горах хлопці рили траншею. То я не тільки керував, але й носив із ними каміння. (Усміхається). Люблю поратися біля хати... Оце поп’ю трохи з друзями чаю і о десятій — спати.
— Алкоголь для вас уже в минулому?
— Тепер я взагалі не вживаю спиртного. Сказав собі “стоп”. Не знаю, чи надовго, але майже рік тримаюсь. Думаю, у моєму віці можна відпочити від оковитої, бо стільки вже випито! До речі, не вірю тим, хто заливає за комір та заявляє: “Ой, не можу зупинитися”. Це неправда. Головне — бажання... То стосується і спиртного, і сигарет. Особисто я ніколи не курив. А щодо алкоголю: оце прийшов на одну зустріч, а мене одразу запитують: “Що п’ємо — коньяк, віскі, горілку?” — “Нічого!” (Усміхається). Ні, коли налиють, я можу цокнутися, навіть пригубити, але не питиму, бо не хочу.
— Як же тоді знімаєте стреси? Тим більше в столиці, де вони чатують на кожному кроці...
— Біля мого будинку, що в шести кілометрах від Києва, чудовий сосновий ліс. Тож я беру собачку (раніше їх було дві, але одна померла) — і на прогулянку. Долаю щодня до дев’яти кілометрів пішки. Або зранку, або в обід, або ввечері. Особливо після якихось непорозумінь, сварок у місті або ж важких записів. І що ви думаєте — стреси як рукою знімає!
— А хату, яка два роки тому у вас згоріла, ви вже відбудували?
— Ні. Там же було два будинки: один — цегляний (нині я живу в ньому), а другий — дерев’яний. Останній, власне, й згорів. Сталося це, коли я був на гастролях. Уявіть собі, перевдягаюся після першого відділення, раптом дзвінок від сусіда: “У тебе тут дім горить!” Проте я вийшов на сцену і ще годину співав для глядачів...
Тільки я знаю, скільки колись вклав у зведення тої хати. А ще ж згоріла готівка, яку я тримав удома. Це —
майже сімдесят тисяч доларів! Готувався до ювілею, замовив ресторан, запросив гостей (250 — 300 чоловік). Хотілось відсвяткувати з розмахом, але... Усі гроші, які лежали в барі (я їх навіть не ховав), пішли за вітром. Отака ось пожежа. Проте відбудовувати я нічого не буду.
— Давайте про щось приємніше: скільки років вашому шлюбові?
— А хто його знає, Богданчику. Це треба було би запитати в дружини, бо творчих людей такі речі найменше цікавлять. Зажди, зараз гляну в паспорт і скажу. Наш шлюб зареєстровано в 1982 році, коли я переїхав до Києва. Рахуйте, скільки виходить. Тридцять дев’ять років. Тобто незабаром буде сороківка, як ми з Марією Іванівною одружились.
— I що вас тримає разом?
— Їй треба виписувати безплатне молоко за шкідливість. Як усі горяни, маю запальний характер і швидко вибухаю. До того ж я творча людина, а вони всі з дивацтвами. Можу раптом наговорити всілякого. (Усміхається). Проте я швидко “затухаю” і потім вибачаюсь... Дружина у мене — золота жінка. Розумна,
щира, дуже добра. Крім того, чудово готує.
Як усі горяни, маю запальний характер і швидко вибухаю.
— Iване Дмитровичу, як ви продовжили б речення: “Будете сміятись, але я...”?
— ...не можу повірити, що мені вже сімдесят два роки. Нині не почуваюсь на двадцять сім (це якщо переставити цифри), але на тридцять п’ять чи принаймні до сорока — так. Господь дає здоров’я, сили, натхнення. Я творю (ось нещодавно написав нову пісню “Осійський вальс”), знімаю кліпи, працюю у студії, даю концерти. І це, звичайно, не може не тішити!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з письменницею Наталкою Сняданко
