Волонтерки загону “Лікарня” від початку великої війни заопікувалися захисниками, які лікуються у вінницьких шпиталях, — готують для них смачні обіди. Особливо популярний серед воїнів борщ, який щотижня їм варить Валентина Дядюнь із селища Вороновиця.
“Тривалий час я працювала майстринею на місцевій фабриці. Потім 19 років була листоношею. І газету “Експрес” люблю й шаную. Тепер — на пенсії. Найбільша моя втіха — сини, невістки, онуки і правнучка, яка ось у травні народилася. Невістка Ірина з перших днів повномасштабного вторгнення допомагає бійцям. Вона й організувала так званий кулінарний батальйон, який ми називаємо “Лікарня”, — розповідає 72-річна Валентина Дядюнь. — Односельці готують різноманітні домашні страви — голубці, рибу, м’ясо, млинці. Щосуботи невістка збирає свіжоприготовлені наїдки та разом зі своєю помічницею розвозить у декілька лікарень і шпиталів Вінниці. Раніше їм допомагав мій син Павло. Але він пішов добровольцем на фронт. У серпні рік буде, як служить. Старший син Сергій вже третій рік на передовій, пройшов пекельні бої в Бахмуті, на Запорізькому напрямку, був двічі контужений. Він у мене, до речі, має талант до кулінарії. І навіть на передовій деколи радує побратимів смачними стравами”.
Валентина Олексіївна зауважує: ще донедавна готувала для захисників двічі на тиждень — у вівторок та п’ятницю. У меню були борщ, розсольник, капусняк. Нині ж волонтери просять робити це лише раз на тиждень. Бо, мовляв, у госпіталях непогано годують.
“Варю десятилітрове відро борщу, — провадить далі пенсіонерка. — Готую його за нашим сімейним рецептом. Кладу і буряк, і квасолю, і бульбу, і капусту. Обов’язково — свою фірмову заправку, вона в мене — особлива. Пересмажую сало, шкварочки розтираю у макітрі з сирою цибулею, петрушкою та кропом, додаю моркву, томатну пасту, сметану — і все на сковороду. Картоплю з борщу виймаю, розминаю її, а потім знову кидаю у страву, яка виходить дуже запашна й навариста. Як то кажуть, аж ложка стоїть. Смакувати моїм борщем щосуботи для поранених воїнів уже традиція, вони цього дня чекають. Кажуть, що смак борщу повертає їх на мить до рідного дому, дарує усмішку і приємні спогади. Такі подяки — то найцінніше. Завжди живу з думкою, що цих хлопців нагодую я, а десь і моїх синів вгостять”.
