У селі Шепіт, що на Івано-Франківщині, Василь Грималюк — знаменитість. Усім приїжджим рекомендують відвідати його хатину в горах, де створюються трембіти, музика й пишуться розповіді про незвичайне давнє ремесло гуцулів.
Від центральної дороги Шепота йду декілька кілометрів полем, лісом... І ось на пагорбі видніються дерев’яні хатинки. На мене вже чекає газда з дружиною Ганнусею. Грималюки 32 роки мешкають у цій незвичайній місцині посеред гір.
“Тут я народився, це моє місце сили. Мій батько одружився з дівчиною, яка тут жила, і переїхав до неї з іншого пагорба, — розповідає Василь Грималюк. — Та згодом перша дружина батька померла. Через якийсь час тато знайшов ще одне кохання. Моя мама була з сусіднього села Снідавка, що теж через декілька пагорбів. Ось тоді батько й зробив першу трембіту, аби її звуком сповіщати кохану про візит. А далі вже став їх виготовляти для інших охочих. І нас із братом змалку навчав цієї справи”.
Пан Василь зізнається, що тоді й подумати не міг, що це стане справою всього його життя.
“Коли мав трохи за 30, у мене влучила блискавка. Я думав, що це кінець, але таки вижив. Саме тоді зрозумів, що сенс мого життя берегти цю давню справу — робити трембіти, — каже майстер. — Моя сім’я завжди розуміла, що це для мене не просто хобі. А тепер і мій онук Віталик проявляє неабиякий інтерес до трембіт. Якось, коли він гостював у нас, зайшов непомітно до майстерні, узяв муштук — то навіть спав з ним, це була його улюблена іграшка!”
А ще, зі слів чоловіка, його внук торік став одним із наймолодших трембітарів України й навіть отримав диплом про рекорд України!
...Заходимо до майстерні, що розташована на подвір’ї пана Василя. У невеличкій кімнаті стоять трембіти. Одній із них — понад 100 років. Цей експонат залишився Василю від батька.
“Будь-яке дерево для виготовлення трембіти не підійде, — ділиться тонкощами давнього ремесла майстер. — Треба саме смереку. І найголовніше — громовицю, ту, у яку влучила блискавка. Це один із секретів правильного звучання інструмента. Трембіти бувають різні за розміром, але найкраще звучать триметрові”.
Майстер каже, що однієї смереки-громовиці вистачає на виготовлення до десяти трембіт. Один інструмент треба майструвати приблизно тиждень. Коштує він 2000 гривень.
А ще майстер виготовляє роги — інструмент, схожий за звучанням на класичну трембіту, однак коротший. “Роблю ріг із кореня смереки, у яку теж вдарила громовиця. На створення іде до семи днів, — каже пан Василь. — У Шепоті здавна є традиція — ходити колядувати не тільки з трембітами, а й сповіщати про свій прихід і рогами”.
Подружжя Грималюків — пенсіонери, і додаткового доходу, крім виготовлення інструментів, не мають. Але, попри це, вони вважають, що краще місце для життя, ніж гірське село, годі знайти.
“Тут дуже добре жити, — каже майстер. — Вийшов — і ліс під боком. Там і афини (чорниці. — Авт.), і суниці, і гриби. Ми з дружиною доглядаємо ліс, що біля нас — так робили ще наші предки — наприклад, чистимо від сухого гілля. Маємо город, пасіку біля хати на чотири вулики. Через розмаїття трав, які ростуть на луках, наш гірський мед має особливий смак.
Я ні на що б не проміняв своє село. Люди виїжджають на заробітки, шукаючи легшої долі, легших грошей, бо в селі ті гроші ой як важко дістаються. Але хто має розвивати село? Хто має тут жити, як не ми — корінні мешканці?”
“Так, треба самим розвивати своє село, робити щось для його людей і берегти його унікальні традиції”, — додає пані Галина.
...І хоча майстер радо ділиться секретами виготовлення трембіт, один із найголовніших він усе ж не розкриває. “Його я маю право розповісти лише людині, яка перейме після мене цю справу. Так сказав мій батько перед смертю, а останнє бажання тата — закон”, — переконаний Василь Грималюк.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також історію донеччанки, яка відкрила у Техасі крамницю з продажу вишиванок
