Чогорі (так ще називають К2) розташована на кордоні між Пакистаном та Китаєм. За даними англійської Вікіпедії, станом на лютий 2021 року на К2 успішно зійшло 377 альпіністів. Разом з тим 91 людина під час експедицій загинула.
Я поспілкувалась з Оксаною Літинською, коли вона була у Скарду (Пакистан). Нині ж українка, яка вже багато років живе у Великій Британії, — вдома, у рідному Львові.
“Перше, що я зробила після душу в готелі на батьківщині — замовила собі салат з помідорами, — розповідає Оксана. — Адже в експедиції ми харчувались переважно сублімованою їжею, яку запарювали окропом, тож за салатами зі свіжих овочів я шалено скучила!”
— Повернімось у той час, коли ви ще готувались до сходження. Як це було?
— Ідея піти на К2 виникла під час карантину, коли моя душа рвалась на волю і потребувала якогось челенджу. Аби зійти на цю вершину, треба бути в прекрасній фізичній формі, тож тренування у залі — невід’ємна складова підготовки. Крім того, через особливості вершини (вона дуже скеляста) довелося додатково вправлятись у скелелазанні та льодолазанні. Упродовж кількох тижнів перед поїздкою я також проходила складні гірські маршрути у Шотландії.
— Ковід не став перешкодою для організації експедиції?
— Нерви трішки потріпав. Британія закрила кордони, виліт з країни став неможливим. Коли ж їх відкрили, з’ясувалось, що оператор, з яким я збиралась іти на К2, відмінив сходження. В підсумку серед усіх залишилось лише два комерційні оператори, які вели на вершину. Я обрала американську компанію, керівник якої був на Чогорі тричі (вартість сходження у таких компаніях — приблизно 70 тисяч доларів. — Авт.).
— З чого стартувала ваша експедиція?
— По прильоту до столиці Пакистану Ісламабада треба було потрапити у містечко Скарду — альпіністський центр краю. А це буває не так і просто. Тривалість перельоту туди — менш як година, проте треба пролітати над восьмитисячником Нанга-Парбат, тож потрібні хороші погодні умови, на які іноді можна чекати довго. Нам же пощастило з погодою, тож прилетіли у запланований час.
— Яке спорядження у вас було?
— Загалом із Лондона зі мною летіло 45 кілограмів багажу. Це різне взуття, шолом, три пари окулярів, шапки, шість пар рукавиць (від найтонших до таких, що запобігають обмороженню) та інший одяг, кішки, льодоруби. А ще — 7 — 8 кілограмів їжі — сублімати. Була в мене й баночка домашнього меду, яку передали батьки, — я кидала його у воду, пила і так додавала собі енергії перед штурмом.
Загалом із Лондона зі мною летіло 45 кілограмів багажу.
— Розкажіть, будь ласка, більше про саме сходження.
— Зі Скарду альпіністів підвозять на джипах, після чого починається трекінг до базового табору. Це — вкрай складна ділянка дороги, адже за чотири дні учасники сходження пішки долають 80 кілометрів.
Коли ми йшли до базового табору Евересту, на який я зійшла два роки тому, було більше умов, ми спали у зручних будиночках, де нам готували їжу. До К2 трекінг удвічі довший і без таких умов.
— Ваша експедиція тривала 41 день. А від чого загалом залежить час такої альпіністської подорожі?
— Тривалість експедиції найбільше залежить від погоди, коли треба чекати на сприятливі умови для сходження.
— Як був організований ваш побут?
— Ми жили в базовому таборі. У кожного альпініста — власний намет, також є окремий намет-туалет. У таборі працювала кухня, де місцеві готували нам їсти.
Також ми зупинялись у проміжних штурмових таборах. Найбільша побутова складність там — ходити в туалет. Місця для окремого намету на цих висотах уже немає, сховатись там ніде, тому справляти свої потреби доводилося, грубо кажучи, публічно.
— А чи був інтернет для зв’язку з рідними?
— Цьогоріч у Конкордії (це 10 — 15 кілометрів від базового табору) поставили “вишку”, тож мережа була майже до самого штурму, який тривав декілька днів.
— Як відбувався штурм К2?
— Ми переночували у першому таборі (6050 метрів) та перейшли до другого (6700 метрів), де теж заночували. Далі — третій табір на висоті 7200 метрів, ночівля і перехід до 4-го — 7700. Звідти приблизно опівночі почали штурм. На шляху до піку було дуже багато скельних ділянок, різкий набір висоти по втрамбованому снігу. Пізніше нас чекав дуже ризикований траверс — під нависаючим льодовиком, а далі — 150 метрів льодової стіни, де потрібно підійматися на двох фронтальних зубцях кішок, що дуже важко й виснажливо.
На вершину наша команда вийшла приблизно о 5.30. Небо було безхмарним, майже повний штиль, я відчувала, що мені дуже тепло, хоча на вершині було мінус 17!
— Чому сходження на К2 вважається найбільш небезпечним серед інших гір?
— Через снігові лавини, скелясті шпилі, каменепади. Шлях до К2 може виснажити й внутрішньо. Цього разу на маршруті були тіла людей — трьох альпіністів, які загинули тут узимку 2019 року, спускаючись з вершини. Ми були змушені переступати через них — інакше не пройдеш...
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як три українки протягнули п’ять бетонозмішувачів вагою понад 78 тонн
