"Моя бабка була українкою, — якось сказала журналістам Ольга Токарчук, лауреатка Нобелівської премії з літератури. — А взагалі Токарчуки походять від Токів біля Тернополя". Сама авторка не раз була в Україні, однак до Токів поки не доїхала. Даремно — їй би тут сподобалося!
І цілком можливо, Токи стали би центром дії її нової книги. Адже хіба гірші вони за Правік із роману "Правік та інші часи", міфічне село у центральній Польщі, кордонами якого опікуються архангели? Бо ж навіть за описом схожі: є тут і луки, і річки, млин і храми, є навіть замок на горбочку, від якого, щоправда, вціліла лише одна вежа.
Нині кордони Токів пильно стережуть гуси. Із гелготінням зграйками перебігають через вузьку курну дорогу, якою місцеві неквапом їдуть тракторцями чи велосипедами; убрід переходять зміліле русло Збруча — тут, де нині проходить умовна межа між Тернопільською та Хмельницькою областями, три сотні років був кордон між імперіями. У 1772 році, під час поділу Речі Посполитої, Токи лінією на карті відрізали від материнського містечка — Ожигівців, віддавши Австрійській імперії. А по той бік річки відтоді вже починалася Російська. Потім там був Радянський Союз, тут — Польща. Нині про ті часи нагадують лише похилені хрести старого цвинтаря, що густо-густо поріс чагарниками, у яких оселилися лисиці.
Якщо їдете до Токів із великого міста, квиток можете купити лише в один кінець. Та й графіки руху автобусів "нагуглите" тільки в одному напрямку — так, ніби повернення звідти — лише у добрій волі водія старенького "ПАЗика". Дорогою обганяємо вози з сіном і гарбузами, запряжені кіньми, у старому причепі рохкає чорно-біла свиня, між селами шлях перепиняє корова. Добротна траса приводить у чепурне село: тротуари, велопарківки, магазинчики, аптека, у дитсадку, школі, будинку культури — новенькі блискучі вікна. Тут живе понад 1000 чоловік, із них 100 — школярі, понад 30 — вихованці дитсадка.
"Гарно у нас, правда?" — із гордістю питає літня жінка у зеленому флісовому светрі, що разом зі мною виходить із автобуса. Цікавлюся, чи чула вона про Ольгу Токарчук та Нобелівську премію з літератури. "Токарчуки? — морщить чоло. — Ні, нема тут таких, не живуть. А книжок я не читаю. Нема часу, доцю. То ж село, робити треба!"
Схоже, ця пані цілком солідарна із позицією Тимофія Милованова, нового міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, що не раз висловлював твердження: книжки — то тільки для дозвілля, а знання, досвід у наш час здобувають актуальнішими методами.
Ігор, молодий батько, що катає сина у возику рівною асфальтівкою у Токах, із міністром не згоден. Хоча визнає: сам останню книжку ще у школі прочитав. Але жінка читає. І синок казки любить...
"Мій найменший також", — каже Іванка, що зустрічає двох старших дітей з автобуса. Зітхає, що на читання мало часу — а от колись "Майстера і Маргариту" за півдня проковтнула! А тепер швидше кіно подивитися, яке за книжкою зняли. "Але, правда, "Сутінки" я прочитала. І "50 відтінків сірого", хотіла дізнатися, чим від фільму відрізняється, — визнає. — І ще Анжеліку читала. Одинадцять томів. А от 12-й, який Серж Голон уже сам писав, без дружини, кинула — нецікаво".
Нас обганяє кортеж чорних джипів, звертає до замку. На фотосесію. Іду теж — подивитися. Перепитую напрямок у жінки з лопатою, що прямує назустріч. "Так, отуди. Тільки від замку одна вежа залишилась і мур трохи, — каже вона. — І озера, що довкола було, нема уже, висохло". Цікавлюся, чи читає зараз щось. Усміхається: телепрограму. І книгу рецептів, бо ж час на консервації.
Біля церкви на огорожі присіли дівчина з хлопцем. "Не читаю, вже школу закінчив", — мружиться він на сонце. "А я деколи у тьоті книги беру, в неї їх ба-а-а-агато, — каже тинейджерка. На шиї — золота буква "Д", бо її звуть Даша. — Найбільше люблю Джоді Піколт". Це американська письменниця, авторка гостросюжетних психологічних романів: убивства, смертельні хвороби, загадки походження...
Поміж хат із барвистими квітниками піднімаюся до замку. Його звели ще у XVI столітті — тут у часи нападів татар ховалися селяни разом із усім продовольством. А потім потрохи майже весь по камінчику розібрали — на дорогу, на стайні у селі. Біля мурів пасуться корови. Наречена у довгій білій сукні марно намагається оминути підсохлі кизяки. Усі весільні гості — у синьому. "Тематичне весілля, — пояснюють мені. — Де ідею взяли? В інстаграмі!" Хто б то у часи інтернету зазирав у книжки...
"Ніхто уже ні журналів не передплачує, ані книжок поштою не замовляє, — підтверджує Василина Луцик, поштарка. — От тільки газети дехто". Ганна Яворська, голова села Токи, каже, що по літературу їздять до райцентру — Підволочиська. Відзначає: треба буде книжок Ольги Токарчук замовити до шкільної бібліотеки. Бо хоч їх уже кілька виходило українською, у селі поки нема жодної.
Поповненню у бібліотеці точно зрадіє Петро Безкоровайний: цей чоловік перечитав усе, що є, по кілька разів — історичні романи, детективи і навіть народні казки. "У батька після операції впав зір, — розповідає його донька Марія. — Однак усе просить привезти з міста нових книжок, дуже їх любить".
"Коли почув про Нобелівську лауреатку, коріння якої сягає мого рідного села, зразу почав шукати її твори, — каже Роман Навроцький. — Знайшов "Гру на багатьох барабанчиках", читаю. Подобається! Хоча назагал люблю релігійну літературу, історичну — от як "Чорний ворон" Василя Шкляра, а ще розвиваючу, яка допомагає рости".
Має у читацьких планах книгу Токарчук — "Веди свій плуг понад кістками мертвих", і уродженка Токів Надія Романкевич. Вона читає дуже багато: серед улюбленого — детективи Агати Крісті та Жоеля Діккера, психологічний реалізм Деніела Кіза, а також книги на основі реальних подій і нон-фікшн. "Мрію написати і свою книгу, поки що готуюся — читаю літературу з порадами", — признається Надя. Вона у Токи закохана — може, про них і писатиме?
Це маленьке село з пограниччя імперій невидимими нитками зшите з усім світом. Гортаємо разом із Ганною Яворською, сільською головою Токів, старезну церковну книгу. Тут описано основні події жителів кожної з хат: народився, оженився, хрестив дітей... І майже біля кожного другого прізвища помітка: "вибув", "виїхав". До Америки, Канади, Польщі, Франції, Данії, Аргентини... Серед таких — і родина Токарчуків, звіяна з рідної землі у міжвоєнне лихоліття.
"Нині теж виїжджають, — каже голова села. — Хоча у нас є робота, і платять непогано. От на цегельному заводі заробляють по 10-12 тисяч, на тваринницькій фермі — по 18-20, а ще агропідприємство є, та й фермерам робочі руки потрібні.
Але молодь хоче до Америки, до Англії. У Польщі, кажуть, замало платять. 137 жителів села зараз на заробітках в Італії. Та я й сама там була у 1990-х. Що скажу? Раби ми для них, своїми не станемо", — зітхає. Показує на чепурну хатину: а ось тут живе молода пара, приїхали з заробітків у Польщі, купили за 6 тисяч доларів. Хочуть, аби діти виростали на рідній землі. У гарному селі із замком, кордони якого стережуть гуси.
Читайте також історію українця, який працює асистентом знаменитого голлівудського актора Міккі Рурка.
