...Пан Олексій пригощає мене ройбушем — особливим чаєм, що росте лише в Південній Африці. Він ароматний, з м’яким фруктовим смаком і червоним відтінком. “У Зімбабве ройбуш замінив мені звичайний чай і навіть колись улюблену каву”, — каже Олексій, який приїхав до України у відпустку. Попереду в нас — довга та цікава розмова про його професію. На замовлення компаній, що видобувають золото, український геолог проводить експертизу й оцінку золотоносних родовищ. За його плечима — величезний досвід роботи в Монголії, Канаді. І ось тепер — у Зімбабве.
“Після закінчення геологічного факультету Львівського університету я поїхав на північний схід СРСР. У 1980-му брав участь у відкритті і розробці золотоносного родовища Школьного у Магаданській області, — каже пан Олексій. — У 1990-х повернувся додому, до Львова. Але не міг знайти роботу за фахом. І ось вона знайшлася в Канаді. Канадські інвестори замовляли мені роботу на родовищах в різних країнах світу. У Намібії я проводив оцінку родовищ урану, у Замбії — розвідку родовищ міді, заліза і поліметалів. Тепер ось уже 12 років працюю у Зімбабве — починав із золотоносних родовищ у провінції Чиной, також працював біля міста Булавайо, а останнім часом — неподалік столиці країни Хараре”.
— Розкажіть більше про свою роботу в цій країні.
— В’їхав я у Зімбабве за разовою туристичною візою, вона коштувала 30 доларів. Уже там знайшов інвестора й оформив річну робочу візу за 3500 доларів (її оплачує компанія, що володіє ліцензією на золотовидобування). Після двох робочих віз на третій рік отримав дозвіл на постійне проживання в країні. За роки своєї праці у Зімбабве я відкрив уже чотири родовища.
— Як саме це відбувається?
— Я приїжджаю на об’єкт, беру рудні проби. Якщо потрібно, складаю геологічну карту місцевості. Щоб дізнатися, скільки золота в руді, уламок потрібно подрібнити на порох. Потім у лабораторії — визначити, скільки міліграмів золота міститься у кілограмі руди. Далі — перерахунок у співвідношенні на тонни. Мінімальний промисловий вміст золота у рудах має становити 1 — 3 грами на тонну. Тоді родовище рентабельне.
Далі слід з’ясувати, під яким кутом і на яку глибину іде золотоносна жила (буває, що сягає двох кілометрів). Потім починається буріння свердловин, облаштування штолень, шахтних штреків тощо...
— Чи важко вам було пристосуватися до особливостей життя в Зімбабве?
— Ні. Принаймні, якщо порівнювати з іншими африканськими країнами, де я вже побував (Малі, Ефіопія), умови життя в Зімбабве чудові — звісно, коли маєш роботу і гроші. Оренда помешкання коштує 500 — 600 доларів на місяць. Житло для персоналу зазвичай винаймає і оплачує компанія. Електропостачання нічого не коштує, адже всюди стоять сонячні батареї. Водопостачання також переважно безплатне. У мене, приміром, просто в саду є свердловина, насоси працюють від сонячної електрики. У супермаркетах столиці країни Хараре продається все потрібне. І навіть більше — по ціні долар за кілограм можна придбати крокодиляче м’ясо (на смак, як курятина з легким рибним присмаком, ідеально поєднується з супергострим місцевим соусом пілі-пілі), фрукти і овочі, які, достигаючи під африканським сонцем, набувають надзвичайного смаку. До речі, коли є настрій і час, я роблю вино з апельсинів. Я тут навіть капусту, огірки і помідори власноруч заквашую, навчив це робити і зімбабвійців. До речі, їм наша квашенина дуже засмакувала!
— Є щось, що не подобається вам у Зімбабве?
— З негативного — небезпечні плазуни. Коли йдеш через ліс на об’єкт, мусиш контролювати кожен свій крок. Спочатку дивишся угору, бо з гілок дерев має звичку звисати отруйна мамба, потім — під ноги, щоб, не дай Боже, не потривожити кобру. На моїх очах якось загинув місцевий золотошукач, який необережно відкинув каменюку, під котрою ховалася отруйна змія.
На моїх очах якось загинув місцевий золотошукач, який необережно відкинув каменюку, під котрою ховалася отруйна змія.
— А як місцеве населення ставиться до іноземців, що працюють там?
— Переважно приязно. Люди гостинні, хоч і живуть здебільшого за межею бідності. Наприклад, віднедавна пенсію (50 доларів — максимальна) виплачують не щомісяця, а ділять на частини і видають по 5 доларів час від часу. Неспроста мало який зімбабвієць доживає до 65-ти. Коли я кажу, скільки мені років, люди щиро дивуються.
До речі, я маю багато друзів серед африканських колег. Щоправда, одного разу через такого товариша опинився в тюрмі.
— Ого! Що саме трапилось?
— Місцевий співробітник компанії вкрав 200 000 доларів в іноземного інвестора, поцупив мій паспорт і заявив у поліцію, що я — крадій. На щастя, справжнього злодія викрили, суд мене виправдав, але шість днів у буцегарні запам’яталися надовго. Жив у камері з 20 арештантами. Досі із вдячністю згадую в’язня-конголезця Санта-Марію. Цей велетень взяв мене під своє крило. Можливо, тому, що ми з ним єдині з-поміж усіх в’язнів вміли писати і читати...
— Пане Олексію, наскільки прибуткова ваша робота?
— (Усміхається). Скажу так: завдяки заробіткам я маю можливість подорожувати світом, відпочивати в улюблених країнах, підтримувати своє здоров’я. На квартиру в сучасній львівській новобудові я також заробив в Африці.
— А про так званий заслужений відпочинок не замислюєтеся?
— Доки маю силу працювати — ні. У мене є чуття на золото — це такий особливий азарт, щось подібне до передчуття удачі. Зокрема, за цей азарт я теж дуже люблю свою роботу.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про корисні (і не дуже) властивості шипшинових настоїв
