“...Називайте мене дядько Василь, — вітається зі мною пан Курищук. — Навіть моя дочка іноді замість “тату” каже “дядько Василь”. (Сміється).
А от друзі називають 58-річного Василя Курищука із Косова, що на Прикарпатті, богом поршнів і клапанів. Ще б пак — чоловік майже увесь вільний час проводить у майстерні, де реставрує або ремонтує раритетні транспортні засоби. У цій майстерні побувала і я.
“Я ремонтую мотоцикли вже не один рік, — каже Василь Курищук. — Цим заробляю на хліб і до хліба. (Усміхається). А почалося моє захоплення мотоциклами, ще коли був зовсім юним хлопчаком. Тоді у нас проводили мотозмагання, учасник яких мав проїхати приблизно 400 кілометрів горами! Я ще не був повнолітнім, і щоби взяти участь у перегонах, підробляв документи. У той час я і навчився мотосправі: зокрема, зібрати й розібрати мотоцикл, полагодити його... Тож відтоді й до сьогодні хворію на цю справу, по-доброму хворію!”
Чоловік ремонтує мотоцикли не лише на замовлення власників, а й для себе, для душі. У майстерні пана Василя — приблизно пів сотні відреставрованих ним “залізних коней”, тут такий собі мотомузей!
“Кожен експонат у моїй колекції має свою незвичайну історію. До прикладу цей (чоловік показує на заіржавілий корпус із колесами) — найстаріший експонат, мотоцикл “Фантик” іспанського виробництва, 1939 року випуску, — каже пан Василь. — Його ми викопали з-під землі декілька років тому. А розповів про таке залізне диво чоловік — його дід закопав мотоцикл на подвір’ї, лише треба було знайти де. Ми походили з металошукачем, знайшли, викопали. А чоловік віддав нам його на виставку!”
Багато мотоциклів пан Василь знаходив на пунктах здачі брухту або ж у місцевих старожилів. Деякі з них нині можна було б продати за чималенькі гроші, але робити цього пан Василь не хоче.
“Ось цей мотоцикл марки DKW (тепер — це марка Audi) коштує півтори тисячі доларів, — каже чоловік. — Але він для мене цінніший, ніж гроші, адже це — історія! Зізнаюсь: до мене ледь не щороку приїжджають з-за кордону, просять продати той чи інший мотоцикл. Я ж відомвляю. А один чоловік сказав, що готовий купити всю мою колекцію лише заради одного мотоцикла.
У нього своя виставка і йому якраз бракує саме цієї моделі. Але й тут було моє категоричне “ні”. Головна мотивація пана Василя збирати, реставрувати та зберігати мотоцикли — аби експонати з України не вивозили за кордон.
“Ці раритети мають бути у нас!” — гордо оглядає він свій музей. Чоловік зізнається, що дуже радий мати в Україні чимало однодумців.
“Як класно знати, що тут є ще такі диваки, як я, — сміється пан Василь. — До мене приїжджають мотолюбителі з усієї України. Хтось із них навіть просить дозволити лягти спати поміж мотоциклів — я не відмовляю, і грошей за це не беру”. (Сміється).
Насамкінець пан Василь пропонує мені приміряти екіпірування, яке є в його колекції, — шкіряні рукавиці 1960-х, раритетну шапку з окулярами. Одягаю їх та вмощуюсь на один із мотоциклів. “Ну все, тепер ми посвятили і вас у любителі мотоспорту. На одного однодумця більше!” — жартує пан Василь.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також текст про три кити фінського щастя
