Закарпатська Буковинка розташована на висоті приблизно 1200 метрів над рівнем моря. Живе тут 57 людей. До села Свобода, куди належить цей присілок, — приблизно 4 кілометри. Саме там — найближчий магазин та аптека. І їздять місцеві туди конями, адже доброї дороги до села немає. Тож лише гривастими, яких запрягають у віз чи сани, тут і можна проїхати.
“Усі наші газди мають до коней воза та сани. Їх міняють залежно від пори року, — каже Марія Красняник, заступниця голови Синевирської ОТГ. — Є у селі й коваль, який підковує коней. Усі дбають про гривастих, бо вони — єдине сполучення з селом. Було навіть таке, що місцевому жителю стало погано. Викликали “швидку”.
До села вона доїхала, але до присілка піднятись не змогла. То сусіди кіньми спускали хворого до медиків”.
У Білоберізці, що на Прикарпатті, люди теж тримають коней, бо до деяких частин цього села взимку не добереться навіть позашляховик.
“Наше село розташоване на горбах, лише центр — наче в чаші, — каже Олег Пилип’юк, мешканець Білоберізки. — Я теж до центру їжджу кіньми. Маю аж трьох — Лися, Фріду та Рубіну.
Сусіди, які живуть вище моєї хати, також мають пару коників й вози-тачанки. Без них до своєї оселі не заїхали б — дороги там немає”.
На конях тут їздять у гості, до церкви, на закупи. Якщо трапляється похорон, за допомогою коней труну тут
спускають з верхніх частин села донизу. Віз тоді прикрашають: стелять ліжники або накидки, ставлять вінки.
На конях тут їздять у гості, до церкви, на закупи.
Господар каже, у селі коней кожен пильно доглядає.
“Їх слід нагодувати, але не перегодувати, — пояснює газда. — Сіно треба давати винятково сухеньке, залишати його трішки на ніч — бо на відміну від іншої худоби, кінь дуже довго їсть. Регулярно — раз на місяць або півтора — ми їдемо до коваля міняти підкови (вартість такої послуги — 800 гривень. — Авт.)”.
У селі Дихтинець на Буковині мешканці теж послуговуються кіньми. “У нас із чоловіком троє коней, — каже Валентина Бідоча, мешканка села. — Ми з чоловіком живемо у верхах, приблизно за три кілометри від центру села.
Дорога у нас, яка не яка, але є. Але ось коли замітає снігом — жодна машина не проїде. А коні можуть пройти й там, де випало навіть метр снігу! На зиму, до речі, ми їх гостро куємо, аби не ковзались.
Оце декілька тижнів тому сусідці стало погано, захворіла. Ми її на руки — й на воза. Довезли до дороги, а там уже чекали лікарі. А якби не коні? Хтозна, що було б”.
Селяни у гірських селах кажуть — коні для них не просто транспорт. “Ми любимо й шануємо їх як повноцінних членів родини”, — каже Валентина Бідоча.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як в Україні змінили схеми використання вакцин
