“Створити кінську упряж — це ціле мистецтво!” — переконаний 45-річний Дмитро Юряк із Прикарпаття. Цим “мистецтвом” чоловік займається уже 24 роки. Клієнтів — хоч відбавляй. Адже, куди кінь без упряжі? Ні до саней не прикріпиш його, ні до плуга чи воза.
“Якось у юнацтві я побачив, як майстер шиє збрую (так місцеві називають упряж. — Авт.). Став його розпитувати, але він своїх секретів мені не відкривав. Тож я вчився методом спроб і помилок самотужки, — каже Дмитро Юряк. — Перші мої спроби були не дуже вдалими, але я мріяв опанувати це ремесло і таки зробив це”.
Нині пан Дмитро — один із найшанованіших майстрів в околиці. Якщо комусь треба збрую — звертаються передусім до нього. Далі він розповість про два цікаві секрети свого успіху, а наразі ми йдемо з ним до майстерні. Там чоловіка чекає ще чимало роботи.
Майстерня пана Дмитра — це невелике приміщення поряд із домом. Усередині — стіл з інструментами та матеріалами, на стінах — упряжі.
“Кінська збруя складається з узди, до якої належать вудила, вуздечка та недоуздка, і капейстри — елемента, що вбирається коню на голову. До збруї входить також шлея — широка смуга, сплетена з мотузок і прив’язана до посторонків, — у них власне й запрягають коней. Скріплюють упряж нашилником, — каже пан Дмитро. — З цього переліку я виготовляю все. Загалом такі обладунки важать приблизно 15 кілограмів. Упряж, варто знати, полегшує тварині перевезення вантажів, зменшуючи навантаження на неї. Кінь зі збруєю швидше рухається, ніж без неї. Ну й зрозуміло — завдяки вуздечці власникові тварини легше нею управляти”.
Для виготовлення збруї майстер використовує лише баранячу шкіру. “Це найкращий матеріал, — пояснює чоловік. — Він не натиратиме шкіру тварини, а також довго прослужить”.
Майстер нарізає шкіру та розповідає, що за один квадрат матеріалу платить 1200 гривень. “А на одну упряж треба три квадрати”, — каже він.
Підготовленою баранячою шкірою майстер обшиває пожежний рукав (гнучкий трубопровід). Для однієї упряжі потрібно приблизно 20 метрів, що коштують кількасот гривень. “Обшивку роблю так — кладу на обрізаний шматок шкіри рукав, вміщую їх у спеціальний пристрій, який закріплює конструкцію, — пояснює. — Далі беру декілька метрів ниток, просмолюю смолою, аби вони були вологовідштовхувальними, і вже тоді прошиваю ними. Для цього маю шило, яке змайстрував самотужки. Шию упряж лише вручну”.
Комплект упряжі чоловік майструє від місяця до двох — залежно від кількості прикрас.
Іноді саме лише прошивання займає у майстра декілька днів. “Працюю щодня по 6 — 7 годин”, — каже він.
Упряж пан Дмитро оздоблює металевими бляшками, які на Гуцульщині називають капслі. “Їх я роблю зі старої бляхи, — каже він. — Ось купив у інтернеті декілька мисок із тонкого металу — з них і вирізаю капслі. Потім шліфую їх та прикріплюю до упряжі”.
У пана Дмитра, як і в багатьох тутешніх жителів, є кінь. Для свого гривастого Лися майстер зробив аж чотири упряжі: дві робочі та дві святкові. “Святкові, крім бляшок, я прикрашаю китицями з ниток, — каже чоловік. — І обов’язково вони мають бути червоні. Здавна люди кажуть, що червоні китиці захищають коня від вроків”.
Шкіряна упряж від майстра Дмитра вартує 10 тисяч гривень. Чоловік каже, що служить вона багато років. Але за умови, що за збруєю буде правильний догляд.
“Якщо упряж намокла, її обов’язково треба просушити. Бо від вологості шкіра потріскає, затвердне і почне натирати шкіру коневі, — каже майстер. — Також шкіру треба змащувати жиром (я роблю це риб’ячим) — тоді збруя і блищить, і приємна тварині на дотик”.
Насамкінець майстер каже, що ніколи не рекламував себе. А успіх у цій справі має завдяки двом принципам. “Я завжди починаю працю з молитви. І найчастіше починаю робити нову упряж у п’ятницю, — додає він. — Знаєте — за що би я не взявся у цей день — усе до ладу і складається якось наче саме собою! Ось, приміром, якось упряж у мене купив чоловік, який використав її на кінних змаганнях. Через декілька днів після того в мене замовили ще два такі самі комплекти”.
Я вже збираюсь прощатись із майстром, як до нас заходить його молодший син — 13-річний Дмитро. Хлопець зізнається мені, що також хоче навчитись виготовляти упряжі. А батько радіє цьому. Бо ж майстрів, які займаються цим ремеслом, нині залишилось дуже мало. Зичу карпатським ремісникам успіху та завжди міцної збруї!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як працюють авто-"фантоми" поліції
