Освітній заклад у Мільках не працює за призначенням уже понад пів століття. Дітей у населеному пункті немає. Та й загалом у селі залишилося лише 15 мешканців.
Наймолодшому жителю — 65 років, найстаршому — 86. За їхньої пам’яті в селі колись була не лише школа, а й дитячий садок, бібліотека, клуб, медпункт. Працювала сільрада, велика тваринницька ферма. А тепер — усе змінилося. Селяни розповідають, що автобус у Мільки вже не їздить. Коли робили дорогу Київ — Суми, то вказівники із назвою села забрали. Від траси до Мільок — півтора-два кілометри. У населеному пункті немає ні магазину, ні медпункту. Щоправда, є церква, де у великі свята звершуються богослужіння. Приходить священник із сусіднього села. Раз у тиждень із Прилук приїжджає машина з поштою.
Якось Надія Чудак запропонувала односельцям збирати все цінне для історії зі спорожнілих у Мільках хат. Знайшла однодумиць — Галину Лабунець та Катерину Федоренко. Так у селі з’явився музей. Жінки облаштували в приміщенні колишньої школи три експозиції. Тут розміщуються документи, листи й фотографії. Деяким з них — уже понад 200 років. А ще — різний реманент, верстати, глиняний посуд, музичні інструменти, вишиті рушники та старовинний одяг.
“Музей у нас скромний, — каже 73-річна Надія Чудак. — Самі вирішили, самі зробили, самі назбирали експонатів. Раніше в селі було більше людей. Приїжджали до всіх родичі, знайомі. Були дачники з Прилук, звідки їхати приблизно 15 кілометрів, і навіть з Києва. А після того як повномасштабна війна почалася, то й дачники на літо не навідуються”.
Нині колишня школа для жителів Мільок — єдиний культурний осередок у селі.
“Тут у нас одна кімната, де збираємося за різних нагод — на Новий рік, ювілеї та на поминки, — розповідає Надія Чудак. — Раніше нас було більше, то й щедрувати ходили, а гроші, які вдавалося зібрати, вкладали у ремонт. На свята співали й танцювали. Іноді на Новий рік до нас звідусіль рідні й знайомі їхали. Чоловік 25, а то й більше збиралося. Знали, що в нас — весело. Тепер розмірковую вже про те, куди прилаштувати наші експонати. Думала віддати все у Прилуцький краєзнавчий музей. Але приїжджали вже у Мільки із нашої Сухополов’янської громади. Кажуть, що мають приміщення для наших раритетів. Ну, як уже нас не буде, то хай забирають, аби нічого не пропало. Хочемо, щоб про нас пам’ятали. Про наше село й традиції”.
