Мешканець Іванкова, що на півночі Київщини, Володимир Гордієнко одразу після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну записався у лави захисників. Під час об’їзду сіл у рідній області він разом з двома побратимами потрапив у полон до рашистів...
“Нас було троє, їх — тридцятеро. Мого товариша поранили в ногу, нас заблокували у дворі, тому полон став неминучим, — пригадує події того дня Володимир. — Ближче до вечора орки скерували нас у тил до росіян, а самі почали обстріл з ручного протитанкового гранатомета та стрілецької зброї. У результаті мій двоюрідний брат загинув... Я ж відчув тепло і забій у ділянці лівої частини грудної клітки...”
На різкому повороті авто, в якому їхали полонені українці, перекинулось. “Ми з побратимом скористались ситуацією — вибили заднє скло і стали втікати, — веде далі Володимир Гордієнко. — Я затримався, бо почувався гірше, тож ми з побратимом загубили один одного”.
Володимир каже, що розумів критичність свого стану. Але йому дуже хотілось жити... Тому він продовжував йти. “Я йшов короткими переходами по 30 — 70 метрів, робив довгі перепочинки, мав галюцинації, непритомнів, — каже хлопець. — Про те, що у мене кульове поранення, зрозумів аж за декілька годин, коли минув шок. Я надав собі першу медичну допомогу, але кров все одно не міг зупинити, я постійно її втрачав...
Двічі засинав з думками, що не прокинусь. Але мені пощастило — 5 березня, ближче до обіду, я вийшов у село в Житомирській області, де місцевий житель Дмитро на велосипеді відвіз мене до односельчан, а потім староста сусіднього села завіз до траси, звідки мене транспортували до лікарні у Малині”.
Хлопця з кульовим пораненням обстежили: куля була в м’яких тканинах, а через необхідність загоєння відламкового перелому ребра, гематом легені та селезінки одразу виконати втручання з видалення кулі не можна було. Тож після виписки з Житомира 17 березня Володимир ще два тижні ніс службу, а на початку квітня знову звернувся до лікарні в Києві.
“Там мені сказали, що патрон 5,45 міліметра — в самому міокарді, — каже доброволець. — Лікарі дістали його з мого серця. Вже за декілька годин після операції я міг вставати. Казав медикам, що не вірю, що живий”.
Сьогодні Володимир проходить дообстеження у військовому шпиталі, і найбільше шкодує лише про те, що поранення вибило його зі строю на шість місяців — саме стільки триватиме реабілітація після поранення у серце.
“Хотів би сказати окупантам, що їм уже давно пора відмовлятися від “поїздок в Україну”, тому що їх тут чекає лише смерть. А українцям бажаю і після війни зберегти цю згуртованість, яку ми бачимо серед нашого народу тепер”, — каже Володимир.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, чому саме Маріуполь став найгарячішою точкою у війні
